Літературні міграції. Історія Юрія Тарнавського

Літературні міграції. Історія Юрія Тарнавського
[:ua]Імена та творчість членів Нью-Йоркської Групи Поетів – неформального літературного об’єднання українських поетів-емігрантів, що виникло у Нью-Йорку у 50-х роках, вже давно стали культовими в українській літературі. Адже вже у той час своїми принципами поети обрали свободу творчості, аполітичність, модерністську естетику, творивши та публікувавши свої твори українською мовою. У серії розмов «Літературні міграції» пропонуємо інтерв’ю із співзасновником Нью-Йоркської Групи Поетів, поетом, прозаїком та перекладачем Юрієм Тарнавським, який розповів про значення неформального літературного об’єднання, свої художні принципи та творчість. Юрій Тарнавський  автор поетичних книг «Поезії про ніщо і інші поезії на цю саму тему», «This Is How I Get Well / Ось, як я видужую», «Їх немає», прозових текстів «Короткі хвости. Кавалки», «Шляхи», драм «Чотири проєкти на український національний прапор», «6х0» та численних критичних статей, оглядів, перекладів. Найперше я би хотіла звернути Вашу увагу на один із Ваших дебютних поетичних текстів – вірш «Я», що увійшов до збірки «Життя у місті». Вже перші рядки звучать так: «я не поет,/бо мої слова грубі...». Але, водночас, відповіддю на запитання «що робити» є саме створення художніх текстів... Цей вірш був написаний у 50-х на початку Вашого творчого шляху. Якби сьогодні Ви писали поезію під таким самим заголовком, то чи би вклали в неї нові значення? Я я не поет, бо мої слова грубі, як поліна, і не мистець, бо мадонни німі до мене, як чужі фотографії, і не філософ, бо не можу читати ні Канта, ні Декарта але коли ніч і коли пече мозок, що мені робити ? — коли б я вмів ходити на голові, я ходив би Знаєте, на диво ні. Я мабуть висловив би це по-іншому, довше й більше складно, але значення не міняв би. І думаю, що вірш вийшов би гіршим. Простота цього вірша, його прозаїчна мова, на мою думку, робить його ефективним до тої міри, яким ефективним він є. Це, мені здається, так би мовити, один удар, сильний і націлений, і він забиває дух. Але тепер я не думаю цими категоріями і не цікавлюся цими темами. Змінилися часи, і змінився я. «Життя в місті» – ваша дебютна збірка. З того часу Ви зверталися і до прози, і до критики, драми, постійно оновлюючи свій стиль. Наскільки важливо для Вас сьогодні залишилося висловлюватися насамперед мовою поезії? Мене від самого початку більше приваблювала проза, і я уважаю себе насамперед письменником-прозаїком, хоч знову і знову звертаюся до поезії. (Саме в цей час прaцюю над англомовною збіркою Modus Quasi Ponens, що є парою моїй останній, Modus Tollens, свого роду відповіддю на неї.) Поезія для мене, це відпруження, змога відпочити, «розірватися» після важкої праці над прозою, немов подивитися щось легкого на телебаченні. І взагалі, мене тягне до поезії, після того як попрацюю важко над прозою. Але це саме діється, коли працюю довго над поезією – тягне мене назад до прози. Мабуть я все таки і поет, і прозаїк, і ще до того й драматург та есеїст. Homo scribens—людина, що пише. Нью-Йоркська група поетів не публікувала свого маніфесту, та чи можна говорити про програмні тексти у Вашій творчості, тексти-маніфести? У стислім сенсі розуміння слова «маніфест», як це робив, наприклад, Андре Бретон із сюрреалізмом, то ні. Але я завжди розвивав свої теорії літератури, себто літературної творчости, пишучи художні твори, так, що вони становлять собою і мистецькі, і теоретичні твори. Я теж багато писав про свою творчість, пояснюючи, що я хотів осягнути нею. Але це є радше розвивання теоретичного підґрунтя літератури, ніж зухвалий виклик їй. Найперше учасники Нью-Йоркської групи поетів сьогодні виступають із індивідуальними публікаціями. Оглядаючись назад, чи можна сказати, що все ж Нью-Йоркська група поетів виконала своє завдання – модернізувала українську літературу? Гммм. На жаль, мушу відповісти, що ні. Тобто, багато з того (хоч далеко не все), що зробила Нью-Йоркськоа Група (НЙГ) було модерністичне, але української літератури вона не змінила. Опір їй в Україні виявився неймовірно потужним, щось на зразок опору десовєтизації, з яким зустрічаємося сьогодні, себто бажання затримати пам’ятники доби Совєтського Союзу, топоніми, розуміння себе як націю і т. д. Літературна молодь, з маленькими винятками, практично повністю зіґнорувала здобутки НЙГ. Вона або продовжує витерті традиції української літератури, особливо радянської, або кинулася жадібно на комерційні стилі та жанри, такі, як фемінізм та те, що часто називають постмодернізмом. Все це є для мене дуже сумним. Відображає воно не тільки неможливість здорового розвитку української літератури, а й освіти, науки, і взагалі цілого українського суспільства. Подивіться, наприклад, на правопис, яким тепер користуються в Україні. Це система, яка була задумана, як спосіб знищення української мови та нації, а тримаються його руками, ногами, і зубами практично всі, і не видно ніякого поступу в цій справі. Мали ми політичний майдан. Треба нам тепер і культурного, і освітнього, і наукового, і, особливо, мовного майдану. Я закликаю всіх, хто пише і, особливо, друкує, свідомо іґнорувати цей русифікований правопис і звернутися до правопису 20-х років минулого сторіччя, як тимчасової розв’язки проблеми. Але українській мові треба нового правопису, який був би і історично правильний, і комунікативно ефективний. Але це інша тема, і не тут місце говорити мені про неї. У статті «Акварій у морі (про минуле і сучасне Нью-Йоркської Групи)» Ви порівняєте учасників Нью-Йоркської групи поетів із «екзотичними рибами», які «плавали собі безжурно туди-сюди, хоч і в обмеженім просторі, так само, як по-своєму пестрі та екзотичні твори їхніх сучасників у без міри розлогішім, по той бік скла». Також ця метафора увійшла у назву фільму Олександра Фразе-Фразенка «Акваріум в морі. Історія Нью-Йоркської групи поетів ». Все ж наскільки обмеженими, а наскільки незалежними Ви почували себе у той час, творячи українською? Ну, говорячи про себе, я чувся цілком необмеженим, як писав українською, наче б я жив у «вільній» Україні і не існувало ніяких проблем. Мабуть так почувається риба в акваріюмі, не знаючи нічого про море. Тобто, це було в хвилини, коли я творив українською і не думав про навколишній світ. Але у щоденнім житті, читаючи, оглядаючи фільми, і т д., я чувся відчуженим, і хотілося мені бути таким, як інші довкола мене. Тому то я досить скоро після приїзду до Америки, здається на відміну від усіх моїх колеґ, почав писати англійською, хоча тільки для себе, бо не був достатньо сміливим висилати до видавництв свої твори. Однак, можливість друкуватися українською впливала сильно на мене, так, що я не вкладав надто багато енерґії в просування своєї англомовної творчости. Якщо б не було цієї можливости, я певний, що я став би повністю англомовним письменником. Чи вдалося розбити це «скло мови», перейшовши на англійську? І як визріло це рішення? Ну, так, очевидно, хоч не йшлося тут про розбиття скла, а радше вистрибку із акварія. «Плюсь!», і я опинився в морі серед інших риб, і мене було прийнято без застережень, як свого. Америка – нація еміґрантів, і кожен, хто хоче бути частиною її, нею стає, не так, як в Україні. Це і є ця сила Америки, що зробила її найпотужнішою країною на світі. Мої американські колеґи-письменники ставляться до мене повністю, як до свого, і почуття це прекрасне. У статті «Література і мова» Ви говорите про процес читання художнього тексту як про нове «творення тексту читачем», який «отримує відображення авторського наміру». Автор мовби спрямовує читача попереднього прокладеною ним стежкою... Проте наскільки індивідуальним, на Вашу думку, може бути відчитування художнього тексту? Я думаю, що кожне прочитання мистецького твору є особисте. Адже таким є бачення світу: сприйняття – це пояснення («перцепція – це інтепретація»). Мова, це код, який слухач/читач мусить пояснити, і пояснення залежить від того, що він знає. Але маємо різні особистості. Є люди, які думають по-своєму, а є й такі, що покладаються на інших, чекають, щоб хтось інший (учитель, критик, і т. п.) сказав їм, яким, чи чим є твір. І в розумінні – сприйнятті – мистецького твору, це відіграє вирішальну роль. Другий том своїх зібраних поезій я назвав «Їх немає». Під цим я мав на увазі, що поезій цих немає, як таких – їх мусить читач створити собі сам, прочитавши тексти й дозволивши своєму мозкові виповнити їх своїми власними асосіяціями. У прозі я пішов дальше, створивши жанр мініроман, в якім я послуговуюся «неґативним текстом», тобто, опущеною інформацією, яку читач мусить відтворити сам, щоб сприйняти твір. Це дуже цікавий і вдячний спосіб писання. Окремі Ваші книги виходили і українською, і англійською. Чи траплялося Вам відчувати цю різницю в інтерпретації, про яку йшлося вище, в українського і американського читачів? Я певний, що різниця існує, але мені важко це встановити. Я не випитував різних читачів, як вони мене сприймають. Але з деяких рецензій видно, що розуміють мене англомовні читачі інакше, ніж українські. Це очевидно зумовлене іншою культурою, освітою, доступом до інформації, тим, що читалося, і т.д. Проза моя – а йдеться тут насамперед про прозу – написана для людей західного світу, обзнайомлених із західною літературою, і нічого дивного, що люди, для яких це чуже, сприйматимуть його по-іншому. Пригадується мені реакція одного українського письменника молодшої ґенерації на мій роман Шляхи. Писав він, що твір нудний, і від нього тхне молями . У творі йдеться про повоєнні роки в Німеччині, студентську молодь, просяклу екзистенціялізмом, а письменник цей любив писати про постсовєтське суспільство в постсоцреалістичнім стилі. Мені, до речі, тхнула його творчість чимось далеко гіршим, ніж молі. На цьогорічному Форумі видавців вперше за довгий час члени Нью-Йоркської групи поетів зберуться разом в Україні, у Львові. Чого очікуєте від українського читача, від української аудиторії? Наскільки хвилюючи це для Вас і чи плануєте спеціальні видання своїх творів до Форуму? Повинно бути цікаво, хоч хвилювати, признаюся, воно мене не хвилює. Теж, не пляную нічого видавати – не мав жодних пропозицій. А як сприйматимуть? – Побачимо, як буде. Хочеться, щоб із ентузіязмом. Автор – Мар'яна Зеленюк Фото: Олег Головацький Про перекладацьку діяльність Юрія Тарнавського також читайте у інтерв'ю з Левом Грицюком.[:]