Тарас Прохасько «Ера гіперконтролю»

У ранньому шкільному віці я вперше пережив комплексне почуття, яке можна було назвати легкою депресією. У нас удома з’явилася десятитомна радянська дитяча енциклопедія. Кожен том був присвячений якійсь галузі знань. Попри тенденційність підбору матеріалу, мені пасувало таке цікаве відкриття — не світу, але принаймні одного вікна, звідки якось відкривався світ. Я її читав і не бачив там нічого страшного. Навіть огидний заклик до винищення піонерами ховрашків укладався в межі дитячих уявлень про нормальну жорстокість нормального світу. Зрештою, я перед тим прочитав досить багато казок різних народів, аби не тішити себе ілюзією про позитивність перемоги добра над злом.

Але перший том, виданий ще 1960-го, розпочинався величезною вступною статтею про комунізм, який настане через двадцять років. Власне, саме цей опис і викликав комплексне почуття, котре можна було назвати першою легкою депресією. Особливо депресивними були рисунки, що унаочнювали життя при комунізмі. Зі всіх тих ілюстрацій віяло страшенною безнадією. Химерні урбаністичні пейзажі зі скляними будівлями й якимись мертвими садами в найнесподіваніших місцях, неприродно усміхнені молоді здорові люди у спортивно-пляжних костюмах, які тинялися групками по вилизаній фактурі з тенісними ракетками та згортками якихось креслень чи стовбичили на порожніх берегах штучних водойм, роздивляючись, як такі самі безсенсовно усміхнені красені й красуні вантажаться в байдарки, непотребні світлі кафе, де вони врешті всідалися за порожні лаконічні столики, щоби при склянці очищеної води закинутися жменькою пігулок із вирахуваним абсолютно повноцінним набором доз усіх корисних речовин... Це називалося безконфліктним суспільством. Але я відчував, що так виглядає люксусове зневаження людського призначення.

Щоби якось відійти від смутку, доводилося заглядати в тоненький зошит, куди малограмотна сусідка переписала пророцтва Михальди з ретельною адаптацією щодо наших країв. Невдовзі, скажімо, у Дорі мало залишитися троє осіб, а в Делятині (хоч він набагато залюдненіший) — тільки двоє. Це давало надію, бо було зрозуміло, що і тим трьом, і іншим двом буде чим зайнятися. Зрештою, для мого тодішнього інтелектуального середовища, яке сформувалося на міфах і легендах Давньої Греції, будь-які катастрофи й вибрики видавалися прийнятнішими від атмосфери комуністичного футуризму, а сім смертних гріхів були мотором, який не дає прогресові зупинитися. Незважаючи на пропаганду, ми були достатньо добре виховані вдома, щоби знати, до чого все йде, й дуже безпосередньо трактували слова про «вкушая, вкусіх меду мало». Не забувайте, це були десятиліття, коли загроза ядерної заглади домінувала у всіх вістях із великого світу.

Натомість у нас були свої приватні страхи. Ми бачили, що вони набагато реальніші, й спочатку помічали їх у своїх старших, а потім — у молодших.

Ми хотіли прожити життя так, щоби світ на його початку не перетворився на невпізнаваний у старості. І так є.

Бо все, що ми маємо 2020 року, — в принципі, те саме, що було кілька десятиліть тому. Нема нічого несподіваного. Усі тенденції було задано в правіки.

Історія людства тримається на матеріалознавстві. Спочатку освоєння, а потім творення нових речовин. Нові речовини уможливлюють менші витрати для насичення тіла, викривляють час, даруючи швидкість і прискорення, приводять до прискорених розгалужень комунікації й нарешті досягають рівня, коли можуть слугувати перенесенню частини функцій мозку на таку швидкісну й комунікативну платформу, що особистість перестає бути повноцінною без штучного додатку до себе.

Усе це синхронно веде іншу тенденцію. Звільнення від праці заради їжі провадить до збільшення особистих свобод і зменшення вимушеного насильства. Разом із проблемою наповнення пустки відвойованого часу виростає гомоцентризм, який (завдяки доступності нових матеріалів) переростає в безмежний егоцентризм. Ці ж нові матеріали перетворюють медицину на релігію, а продовження існування — на віднайдене призначення.

Ставши творцем за подобою Творця, людство опинилося в ситуації, коли творіння повстає проти того, хто його сотворив. Коло замикається. Тепер самому треба вигадати, що буде після смерті зі створеними матеріалами, зі всесвітом інформації й виплеканим царством вірусів, які, цілком імовірно, могли бути запобіжником, вкрученим у схему людського прогресу, щоби не прирікати людство на всеохопну відповідальність. Щоби воно могло колись сказати: то не я.

Адже ми всі разом і кожен зокрема докладаємо максимуму зусиль, щоби все було щораз ліпше і всі нарешті зрозуміли, як має бути.

Усі права застережені. Жодна частина цієї антології не може бути відтворена в будь-якій формі й будь-якими засобами без попереднього письмового дозволу ГО «Форум видавців».