Маша Коланович «Це теж Нью-Йорк»

Вісімнадцята п’ятдесят вісім. Ще дві хвилини, й почнеться. Завжди знайдуться й такі, хто розпочне принаймні на пів хвилини раніше. Не всі мають точно синхронізовані годинники. Ну ось, почалося. Усе гучніше й гучніше. Я тримаю маленький китайський бубон — дитячу іграшку, яку моя дочка отримала на китайський Новий рік від братового друга. На терасі помешкання в кампусі нью-йоркського Грінвіч-Віллідж я ошаліло б’ю в бубон і нестримно кричу.

Якби, перш ніж опинитися тут, я змогла побачити хоч би частинку цього видовища, то подумала б, що неодмінно звихнуся в Нью-Йорку. У мого захоплення цим містом довга історія. Ще в школі я клеїла в зошит вирізані з часописів його знимки і з незбагненним захватом та дивацькою, як на десятирічну дитину, пристрастю писала про місто, якого ніколи не бачила. Я напам’ять знала всі його славетні місця так само добре, як Перо Орлич із новели «Ходорлахомор Великий» Мирослава Крлежі. У цьому є, либонь, щось від архетипно-провінційного бажання тихих провінціалів із усіх куточків світу. Нью-Йорк видається нам більшим за життя або й самим життям, що вирує, як мурашник напровесні. У ранні дев’яності Нью-Йорк лишався для мене фікцією, а єдиною ланкою, що нас поєднувала, була родина — точніше, четверо стрийків, які потрапили туди ще в сімдесятих і щоліта приїздили до рідної Прівлаки, невеликого селища біля Задара. Їхні здоровенні валізи, що пахли новими джинсами, жувальними гумками, кітчевими попільничками й сувенірами з мініатюрною статуєю Свободи, а згодом і першими ляльками Барбі... навіювали мені атмосферу всього, чим були для мене тоді Нью-Йорк і Америка, — утопії добробуту, емоційні корені якої сягають іще Колумбових часів. Відколи я вперше відвідала Нью-Йорк узимку 2001-го, минуло майже десять років. Мій брат вступив там у докторантуру, залишився й досягнув неабиякого успіху. Відтоді я часто буваю в Нью-Йорку і, всупереч усім раціональним спростуванням, це місто щоразу накриває мене адреналіном, наче я й далі наклеюю в зошит кольорові знимки. Я потрапила туди на стипендію місцевого університету у весняному семестрі 2020 року. В середині січня я приїхала з шестирічною донькою, й наші дні минали у сновидіннях нью-йоркської утопії. Після моєї роботи та її уроків ми пірнали у світ найрізноманітніших людей і видовищ, відвідували музеї, ходили вулицями, парками й незліченними місцями, яких удень з вогнем не знайдеш у моєму рідному містечку. Я показувала їй усі чари, принади й парадокси сучасного капіталізму, розмаїття світу, яке не вигадало кращої школи життя, ніж Нью-Йорк, — і моя дівчинка вбирала все, наче крізь якусь «родову пам’ять», поділяла моє захоплення всім, що дає це місто, всім, чого воно нас вчить. Знімки зі шкільного зошита оживали у тривимірній, значно складнішій формі. Так минали наші дні, аж доки в місто не прийшов коронавірус.

Не те щоб не було жодних попереджень. Про корону гомоніли, корони побоювалися і тут, спершу в расистськи забарвленій шпарині китайських ресторанів і Чайнатауну. Згодом ми спостерігали в новинах, як у всьому світі закривають міста... але було важко взагалі уявити, що означало б дистанціювання для міста, де дух вільного вираження індивідуалізму є імперативом міських вулиць, а через високу щільність населення майже зникла ідея особистого простору. Легше було уявити колективне зараження всіх і всього, ніж пустку й дистанцію на нью-йоркських вулицях.

Однак сталося почасти й одне, й інше.

Не вірячи власним очам, я спостерігала, як із нью-йоркських вулиць зникають люди й зачиняються всі громадські місця, крім суспільно необхідних. Зараження, а згодом і смертельні випадки перетворювались на величезні цифри, які щодня десятикратно збільшувалися. Наче хтось уперто й точно вирізав і видаляв фотошопом людей із незмінно густонаселеної міської поверхні. Через карантинні заходи й тишу, що запала на його вулицях, Нью-Йорк став нагадувати місто з моторошного нічного кошмару. Ми з моєю шестирічною дівчинкою здивовано плелися порожніми вулицями в тіні величезних хмарочосів, між якими чутно було лише завивання вітру й сирени «швидких» під глухі ритмічні удари з будівельного майданчика. На Таймс-сквер, під величезною рекламою нового сезону серіалу HBO «Світ Дикого Заходу» зі скелетоподібним роботом, почепленим на верхівку хмарочоса, дочка сказала: «Мамо, мені страшно».

У самісінькому серці Нью-Йорка мені несказанно бракувало самого Нью-Йорка...

Нью-Йорк — це не кремезні хмарочоси, не крамниці, не музеї, не розписані споруди, не галереї, бари чи клуби. Нью-Йорк — це люди. Це оголена енергія напрочуд різних людей, яких привабило це місто, які просто намагаються в ньому вижити. Я дуже ясно це усвідомила, коли з його вулиць зникли люди. У перші дні карантину, коли страх не лише змів людей із вулиць, а й просто їх паралізував, між нав’язливим читанням і перегляданням новин я не випускала з рук книгу Джейсона Полана «Every person in New York». Цей товстенний, наче телефонний довідник, фоліант складається з малюнків усіх, за ким автор шість років (2008–2014) спостерігав на нью-йоркських вулицях, під ними й над ними. Люди у підземці, люди в музеях, люди в ресторанах... Легкими шкіцами Полан зобразив у своїй книзі майже три тисячі людей. Я днями не випускала цю книгу з рук, наче через якийсь забобон. Як у мантрі, проводила подушечками пальців по товстій палітурці, наче від того люди швидше живими й здоровими повернуться на вулиці. Дивилася на замальовки тих, кого ми тиждень тому бачили наживо одне біля одного навколо фонтана на Вашингтон-сквер, де скейтери виводили свої викрутаси. Від повсякчас оглушливого шуму міста тепер залишилася лунка тиша, наче звукове тло для сирен «швидкої допомоги». Інколи цей звук нагадує мені виття голодних вовків, часом — квиління покинутого собаки, все залежить від того, як вітер спотворює звуки. Кажуть, що у підземці справді лячно.

Дні минали у ритмі прокидання й згасання надії. Нью-Йорк не був самотнім. Увесь світ мчав крізь тунель із надією, що світло в його кінці — не фари нового потяга. Діаграми виявлених випадків хвороби, смертей і госпіталізацій схожі на панораму Мангеттена. Униз, угору — і так до нескінченності. Губернатор Куомо щодня, наче Шахерезада, розповідає з екрана про найважливіше, і здається, що це триває вже тисячу й одну ніч. Рекламні ролики також пристосувалися до нових умов — ніби люди повік-віків залишались удома у своїх піжамах, пекли хліб і робили з дітьми вправи перед екранами. Ми бачимо зірок у їхніх спальнях, на кухні, в домашніх капцях. Показати щось із колишнього життя — мало не образа. Мене вже нудить від цієї імплозії в чотирьох стінах.

Минув місяць, і колишнє заціпеніння почало потроху відпускати.

Місто, чиї вулиці клекотіли енергією, вкрилося патиною меланхолії. Завжди жваві ньюйорківці цими днями стали тендітними і вразливими. З-над масок визирають лише очі. В їхніх поглядах щось надламалося. Все, що було на межі, губилося в галасі й людському натовпі, тепер стало зримішим. Перш за все, безхатченки, які сидять тепер, випрошуючи монети, частіше із порожніми, аніж із повними бляшанками. Я добре пам’ятаю їхні обличчя. Я бачу їх щодня. Ось явно збентежений чоловік скаржиться патрульному, що якийсь безхатченко спить у банку, в зачиненому коридорчику з банкоматами. Поліцейський намагається його позбутися, але чоловік не вгамовується й на межі нервового зриву повторює, що в банку спить безхатченко і його слід терміново звідти прибрати. Поліцейський трохи примовкає, а чоловік на межі нервового зриву вперто напосідає й повторює, що в безхатченка немає маски. Ось самотній металіст на скелі в Центральному парку на повну гучність вмикає «Welcome to the Jungle». Ось бари, що завмерли в день закриття разом із декораціями до дня Святого Патріка. Моя подруга Наташа, яка живе на 43-й вулиці, одразу біля Таймс-сквер, надсилає відео з поліцейським, який самотньо, наче в якомусь вестерні, їде верхи порожньою вулицею. Поліцейські з автомобіля нагадують через гучномовець групці безхатченків: «Drugs are still illegal, guys». Я безліч разів переглядала Наташине відео з одиноким поліцейським; є щось моторошне у стукоті копит на порожніх вулицях. І це також Нью-Йорк.

Намагаюся пояснити дочці, що ми стали свідками чогось виняткового, що Нью-Йорк так легко не перетворюється на гарбуз, хоча всі факти й свідчать проти мене. Але з часом вона дуже природно звикла до цього Нью-Йорка, наче все так і мало бути.

Цими днями мені часто приходить на думку книга-ілюстрація Мирослава Сасека «This is New York», яку я без упину читала, перш ніж сюди приїхати. Сторінка за сторінкою, наче в якомусь спокусливому стриптизі, книга з кожним новим малюнком відкривала всі славетні місця цього міста. На них так просто і ясно зображено те, що завжди буде його привабою. Ми знали напам’ять, про що йтиметься на наступних сторінках, які схвильовано гортали перед сном. У моєму захопленні Нью-Йорком ця книга чи не найважливіша, на рівні зі шкільним зошитом, якого простиг і слід. У цій нашій справжній книзі дещо виглядає трохи інакше. Приміром, сміття. У нью-йоркських контейнерах менше їжі. Тепер там маски й тонкі захисні рукавички. Стягнені з рук і викинені на землю, вони схожі на використані презервативи якогось чудовиська чи на руку, що показує знак перемоги. Стиснену долоню. Середній палець. Тепер роздратовані ньюйорківці можуть принаймні завертати очима поверх маски. І це теж Нью-Йорк.

Моя дочка прийняла цей Новий Нью-Йорк без надмірного подиву, краще за мене.

А потім настала пізня весна, і ось у Центральному парку вже повно людей, які трохи оговталися від початкового заціпеніння. Прогулянки створюють для них хоча б подобу нормальності. Якийсь чоловік іде просто на мене. Він ніби прибув у цей вимір із далекого майбутнього, підходить і каже: «Weird but important memories». І це правда. Це теж Нью-Йорк.

Нью-Йорк — це скейтери в масках і захисних костюмах, ніби просто з трешевого кліпу «Бісті Бойз». Нью-Йорк — це гейський пікнік із чоловіками у мерехтливих масках. Нью-Йорк — це хлопець, на чиїй масці безліч разів написано «FUCK FUCK FUCK FUCK»... Надходить сьома вечора. Ми з дочкою беремо маленький китайський бубон і готуємо голосові зв’язки для всіх нью-йоркських ударників першої лінії фронту. Для медичних працівників, продавців у крамницях, працівників транспорту, безхатченків, яким ніде сховатися, для всіх, хто залишився без роботи й не має що їсти, для всіх, хто вже трохи звихнувся від усього, всім їм ми кажемо: «Тримайтеся»... Ну от, за мить почнеться... І це теж Нью-Йорк.

Усі права застережені. Жодна частина цієї антології не може бути відтворена в будь-якій формі й будь-якими засобами без попереднього письмового дозволу ГО «Форум видавців».