Джен Карсон «Титанічні роздуми»

З кінця моєї вулиці видно Самсона і Голіафа, знакові жовті крани обабіч верфей, що височіють на обрії Белфаста. Перша батькова робота була саме в цих верфях. Одного літа я працювала там організатором екскурсій. Морська історія Белфаста — обов’язкова тема в кожній школі Північної Ірландії, бо найвідоміший у світі корабель було збудовано саме тут. Відтоді минуло понад сто років, та ми досі на ньому схиблені.

У Белфасті є музей світового рівня, який обслуговує тих, кого ми називаємо титанораками¹. По всьому місту можна побачити стінописи з «Титаніком», і навіть один ресторан тайської кухні називається — авжеж, ви здогадалися — «Тайтанік». У нас є книги, вистави, фільми й вагони туристів (здебільшого американців), які щодня приїздять подивитися, де все це почалося. У своєму свіжому романі «Розпалювачі» я показала, що історія Белфаста досі наче прив’язана до «того затонулого корабля, що з дна океану тримає в заручниках усе місто». Тут «немає майбутніх кораблів», бо після айсберга впевненість змарніла. Загибель «Титаніка» позначила початок занепаду верфі.

Утім, ми страшенно пишаємося тим, що інші можуть назвати невдачею. Це дуже північноірландський спосіб мислення. (Донедавна в моєму районі був стінопис, присвячений футбольному матчу, під час якого ми забили один-єдиний гол Англії. Було би геть неймовірно, якби ми все-таки перемогли.) Коли йдеться про «Титанік», північні ірландці не просто пишаються. Ми захищаємося. Тільки скажіть у Белфасті слово «Титанік», і хтось неодмінно вам вистрілить у відповідь: «Коли він звідси відчалив, із ним усе було гаразд». Не знаю, наскільки це правда — мені бракує сміливості заперечити, — але щоразу, коли чую це зауваження, ловлю себе на думці про винуватість. Чому люди так поспішають уточнити, що провина не їхня?

Ми допускаємо таку поведінку в дітей. Ухиляння від відповідальності — ознака незрілості. Однак нинішні дорослі такі самі винні. Це помітно навіть у найменших і найбуденніших ситуаціях: водії намагаються уникнути штрафів за паркування, а друзі наполягають, що це не вони пустили останню плітку, коли просто очевидно, що це саме вони. У більшому масштабі те саме. Коли щось негаразд у політичній, соціальній чи культурній сфері, ми відразу ж перекладаємо відповідальність. «Це не ми, це вони», — кажемо. Або звинувачуємо людей при владі. Або потураємо теоріям змови. Американська письменниця Д. Л. Мейфілд стверджує, що «люди вірять у теорії змови, оскільки психологічно легше вірити в одиничні й малоймовірні наративи, ніж заглиблюватися у важку і заплутану реальність, яка потребує твоєї довготривалої участі».

Мушу погодитися. Я помітила цю тенденцію в собі. Я вважаю себе правильною, прогресивною, освіченою. Я — радше частина рішення, ніж проблеми. Я не причетна до нещодавньої автомобільної аварії. Я досить наївно розмірковую, що світ був би кращим, якби всі були схожими на мене. Коли щось іде не так (а 2020 року мало що йшло так), моя перша думка не «що я наробила?», а «кого я можу звинуватити в цій халепі?».

Багато з цього — набута поведінка, часто модельована згори. COVID-19 показав нам усім майстер-клас із перекладання відповідальності. Я не можу говорити за ваших політиків, хоча підозрюю, що в цьому випадку більшість із нас в одному човні (і човен, про який ідеться, з кожним тижнем дедалі сильніше нагадує «Титанік»). Британські політики провалили всі іспити на пандемію. Відповідно до кількості населення, смертність у Великобританії була однією з найвищих у світі. Наша економіка грузне. Мистецтво винищене. Система освіти в руїнах. Навіть «Marks and Spencer» переживає труднощі. (Для пересічних британців це аналог зустрічі з чотирма вершниками Апокаліпсиса.)

Останні пів року Борис Джонсон і його поплічники відступали, ухилялися й уникали складних запитань, поки їхнє свавільне самовдоволення й нерозсудливість поставили країну на коліна. Жодного разу за час цього фіаско (навіть коли свідчення їхньої винуватості стали страшенно очевидними) вони не вибачилися за скоєні помилки. Мабуть, і далі, як більшість можновладців, гадають, що вибачення — прояв слабкості. Якщо схибиш, краще зробити винними усіх / когось / будь-кого іншого.

Напевно, я єдина, хто так думає, але мені би хотілося, щоби лідерам стало духу визнати свої помилки, знати межі своїх можливостей і не боятися звернутися по експертну й своєчасну допомогу. Дякую небесам за прем’єр-міністерку Нової Зеландії Джасінду Арден, яка послідовно і регулярно показує, як правильно очолювати країну. Я мрію про лідерів, яким стане скромності й сміливості визнати, що ситуація на зразок COVID-19 не трапляється у вакуумі. Далекий кажан справді міг спричинити вірус, але було би наївно валити все на цього кажана, провінцію Ухань чи навіть цілий Китай. Це світова пандемія. Кожна країна відчула її соціальні та економічні наслідки. Всі зобов'язані зробити свій внесок у відновлення світу. Ба більше, я би сказала, що кожна країна, особливо західна, винна в сприянні цьому безладу.

За пів року стало доволі очевидно, що кумівство, жадоба і неприборканий капіталізм поглибили проблеми, спричинені COVID-19. Повертаючись до метафори про човен — так, ми всі пливемо крізь ці розбурхані води, але явно не переживаємо цей COVID-шторм в одному човні. Одні тісняться в хитких шлюпках, інші подорожують у розкішних яхтах. COVID-19 поглибив прірву між заможними й нужденними — як у моїй країні, так і в усьому світі. Для нас у Великобританії це не чиясь провина. Це місцева проблема, загострена привілеями членів уряду торі, які, очевидно, не мали жодної гадки про життя непривілейованих і незгодних груп людей у нашому суспільстві й поза ним.

Поки наші лідери непохитно стверджують, що провина не в їхній політиці, й заперечують будь-яку відповідальність, ефективно вирішити величезні проблеми в нашому суспільстві неможливо. Без визнання того, що щось пішло не так, годі відновитися після кризи, а якщо проблема всередині кожного з нас, її вирішення потребуватиме глибоких духовних пошуків не тільки на політичному рівні. Кожен із нас повинен визнати свій внесок — хоч яким би малим він не був.

Письменник Джордж Сондерс каже, що «ми зустріли свого ворога, і він — це ми, так-так, але розпізнання ворога в собі свідчить про здатність піднятися й відшмагати власний зад». Як завжди, я з ним погоджуюся. Протягом пандемії я довго переосмислювала свої позиції й виявила власний промах. Мені стало аж занадто комфортно в своєму чудовому житті. У мене немає якогось жвавого інтересу до життя інших, менш привілейованих людей, здатних до самопожертви, залучення й творення суспільних змін. Я письменниця, яка торік відвідала книжкові фестивалі в двадцяти п’яти країнах світу, але я не можу серйозно заявляти, що переймаюся питаннями клімату. Читання Тоні Моррісон і Джеймса Болдуїна так само не робить мене соратницею руху за права темношкірих «Black Lives Matter». У всіх цих сферах, слід визнати, я практично на лаві запасних із власними привілеями та упередженнями, з якими мушу справитися. Але, як каже Сондерс, визнання своєї винуватості — це лише початок. Світу потрібні люди, які розуміють свої помилки й водночас не звільняють себе від відповідальності за них. Незалежно від мізерності свого внеску ми всі повинні прагнути до зцілення й трансформації. Від цього буквально залежить світ.

Я провела пандемію в роздумах на тему, що означає бути недосконалою й винуватою білою письменницею середнього класу, яка пише, поки, здається, самознищується світ. Що я можу сказати такого, що не було сказано краще до мене? Як я можу гарантувати, що не ускладнюю проблему чи не звалюю вину на когось іншого? Я вирішила зосередитися на трьох маленьких практиках, поцуплених у інших, мудріших письменників, які збираюся втілювати з надією, що мої слова допоможуть.

По-перше, я би хотіла стати сміливішою письменницею, не керуватися бажанням задовольнити своїх читачів, уникнути критики або посприяти пристойним продажам. У 1957 році Альбер Камю пророчо написав, що час безвідповідальних митців закінчився. «Свобода мистецтва майже нічого не варта, якщо єдина її мета — забезпечувати комфорт митця», — продовжив він, закликаючи митців творити небезпечно, провокуючи й ставлячи під питання статус-кво, навіть якщо це не зробить їх відомими.

По-друге, я слідкуватиму за Валерією Люселлі й розповідатиму історії, які люди, мабуть, не хочуть чути, але їх потрібно чути, бо «єдиний спосіб забезпечити хоч якусь справедливість (якщо це взагалі можливо) — слухати й записувати ці історії знову і знову, аби вони поверталися нас переслідувати й соромити, бо знати, щó відбувається в нашу добу, й нічого з цим не робити — вже неприпустимо».

Наостанок (це, певно, й найважливіше) я сподіваюся, що братиму приклад із убитої північноірландської журналістки Лайри Маккі, яка непорушно й невпинно виступала за постійне залучення людей, які бачать світ інакше. У розмові з іншими ми бачимо їхню цінність. Слухаючи, вчимося співчувати. Проводячи разом багато повільного й ніякового часу, усвідомлюємо, що не завжди праві.

Скоріш за все, світ погіршиться перед тим, як стане кращим. Хтозна, чого чекати від майбутнього. Певного дуже мало, проте я справді вірю, що справжні зміни й відновлення не розпочнуться, допоки наші лідери і ми, громадяни, не визнаємо свого внеску в цей безлад. Майбутнє — якщо у нас воно взагалі є — починається з усвідомлення себе частиною проблеми та її вирішення.

¹Титанораки – ті, хто жваво цікавляться катастрофою «Титаніка». — Примітка перекладачки.

Усі права застережені. Жодна частина цієї антології не може бути відтворена в будь-якій формі й будь-якими засобами без попереднього письмового дозволу ГО «Форум видавців».