Лариса Денисенко «Що може стати соціально прийнятним вибором?»

На світі не так багато монументальних речей, чия велич перехоплює подих і заважає повірити, що це зробила людина тисячі років тому.

Саме такі єгипетські піраміди, котрі почали руйнуватися також від людського впливу — через шкідливі викиди населених пунктів навколо Каїра.

З одного боку — неподолана бідність та звичаї, які змушують людину їсти все, що вона може вполювати, позбавляють можливостей якісно харчуватися, доступу до лікування і якісної освіти.

З іншого — культура споживацтва, котра надихає виробників ледь не щодня створювати мільйони речей із дешевого матеріалу, а людей — купувати нові й нові моделі.

На додачу, ставлення до природного середовища за принципом «а після нас хоч потоп» веде до того, що природні ресурси планети псуються, зникають, мстяться.

Над Україною вже навіть не з висоти пташиного польоту дуже легко побачити спустошені ліси й неймовірну кількість машин, завантажених зваленими деревами. Сміття чи не на кожному водоймищі, в кожному переліску, на лугах — усі ці незаконні, але схвалені громадами кладовища мертвого пластику.

Екологічна тематика останнім часом увійшла в моду, але увійти в моду — ще не значить стати основою екологічно-свідомої поведінки людини, громади, підприємства, країни.

Екологічні активістки та активісти намагаються формувати порядок денний, на них нападають, їх намагаються використати різні, зокрема політичні, сили, їх вважають диваками і нахабами, котрі щоразу змушують людей почуватися винними й змінювати звичний спосіб життя.

Фактично кожен м’ясоїд сприйматиме промови вегетаріанців як диктат і насильство або ж їх висміюватиме.

Людина може казати, що береже воду, розуміти, чому потрібно сортувати сміття, але лінуватиметься це робити. Подвійні стандарти — поширена модель ставлення до себе й до соціуму.

Епідемії та соціальні хвороби змушували одних людей боятися, нищити слабших і ненавидіти, інших — ховатися, вірувати й захищатися. Ще частина осмислювала, боролася з наслідками і думала про запобігання.

Глобальний вплив COVID-19 обов’язково вивчатиме соціальна психологія. Людство давно не мало такого широкомасштабного показового досвіду, чий розмах і розмір оприявнюють і увиразнюють наші інформаційні можливості.

Багато аспектів, які можна осмислювати з різних точок зору. Можна говорити про те, що італійці надміру тактильні, надміру родинні, тому хвороба вдарила по них дуже потужно, а можна зробити висновки про те, що італійська система охорони здоров’я переважно ігнорувала протоколи ВООЗ.

Можна бути сповненим ненависті до людей із Китаю, адже вони рознесли «смерть» усім світом, а можна говорити про негативний вплив на людину й суспільство тоталітарних режимів, котрі замовчують суспільно важливу інформацію та наражають на небезпеку своїх громадян, чия недуга може вдарити по інших.

Можна заощадити колосальні кошти, перевівши всіх працівників на дистанційний режим: мінус відрядження, мінус проживання в готелях, перельоти та переїзди, мінус утримання приміщень — і це все прибуткові плюси власникам бізнесів, якщо не йдеться про туристичну галузь. Але тут виникає питання емоційної складової: чи зможе людина працювати з дому, чи витримає це її родина, як це позначиться на її стані, режимі, здоров’ї, ефективності?

Можна будувати передвиборчі кампанії на ненависті до глобалізму, мігрантів, інших релігій, мов та етносів, а можна міркувати про новітні системи захисту, міжнародну медичну інфраструктуру, спільні наукові проєкти й удосконалену систему обміну інформацією.

Знову ж таки, все залежить від людини, від того, що ми обиратимемо.

Такі події, мов КТ, виявляють слабкі місця — і в людини, і в держави.

Зрозуміло, що потрібно реформувати медицину, не зупинятися на півдорозі, ставитися до цього процесу відповідально — і це хороша новина, бо трагедія, котру не вдалося зупинити, може підказати, як облаштувати майбутнє.

Людям, нечистим на руку, з доступом до бюджетів, інформації й влади ухвалювати рішення ті самі події показують, як можна швидко, безболісно і багато заробити на цьому медично-фармацевтично-гігієнічному хаосі.

Зрозуміло, треба реформувати освіту, зважати на шкільний режим дітей та вчителів, робити все можливе, щоб свіжого повітря було більше, щоб гігієнічні умови дозволяли почуватися людиною, навчальні програми були цікавими, корисними й сучасними, дистанційна освіта була доступною та якісною формою для всіх, хто хоче обрати саме її, і щоб це не залежало від карантину — а не створювати проблему за проблемою для освітянського середовища, дітей та батьків.

Можна владним рішенням запровадити шалені адміністративні штрафи за порушення карантинного режиму, але показово поводитися безвідповідально, розносити пошту, снідати в їдальнях, проводити численні недистанційні наради, цілувати дівчинку, яка дарує квіти, мріяти захворіти на коронавірус, щоб випробувати все це на собі, але водночас забезпечити ідеальні умови лікування та відновлення своїй дружині — а можна підкріплювати власним прикладом соціальну культуру дотримання дистанції, повагу до приватних кордонів, відповідальну поведінку.

Закриття кордонів розширило наші уявлення про власну країну, дозволило побачити не лише красу, відчути не лише гордість, зауважити інфраструктурні та управлінські проблеми, котрі бажано вирішувати, а не радіти тому, що й за такого ставлення до людей можна отримувати незлецьке бабло.

Карантинні обмеження виявили проблеми гендерної нерівності і вказали на важливість гендерно чутливого підходу до управління.

Медичний персонал на 80 % складається з жінок, і варто було продумати соціальні, освітні, транспортні й побутові моменти, що так чи інакше стосуються більшості жінок незалежно від місця їхньої роботи.

Рішення послабити карантин і відправити всіх на роботу наштовхнулось на неможливість віддати дитину в садок чи школу, бо всі заклади залишалися зачиненими. Знову ж таки, це вдарило насамперед по жінках.

Ізоляція посилила травмованість домашнім насильством багатьох людей, котрі залишилися під «домашнім арештом» разом зі своїми кривдниками. Потерпілими стали жінки і діти, котрі вимушено засвідчували й відчували на собі ці злочини.

З іншого боку, карантин дозволив відчути певні привілеї, що також надаються до осмислення.

Мешканці приватних секторів, хат, дач і заміських будинків почувалися безпечніше, ніж ті, хто проживає в багатоквартирниках чи елітних житлових комплексах.

Власне авто дозволило бути вільнішими в пересуваннях містом чи країною, вивозити родину на усамітнену прогулянку, щоб подихати лісом, покупатися у віддаленому озерці.

Собака дозволив нам більше гуляти, пересуватися навіть в умовах сидіння вдома, а велосипед слугував прекрасним тренажером.

Здорові партнерські стосунки в родині, самостійні діти, схильність до ухвалення спільних рішень дозволили зберігати спокій, любов та рівновагу.

Керівництво, що виявляє гнучкість і емпатію, думає про важливість кожної людини та вміє адаптуватися, вберегло від глибокої трудової кризи й фінансової безпорадності.

Волонтерські рухи, котрі допомагають медикам, людям у місцях несвободи, самотнім людям елегантного віку й людям, які проживають у скрутних умовах, дозволили нам відчувати і бути милосердними та корисними.

Ті, хто дотримувався простих правил поваги до приватних кордонів, гідності та здоров’я, могли стати своїми, просто правильно носячи маски в публічних місцях і, наприклад, довіряючи доказовій медицині.

Буквально перед Великоднем я почула на вулиці розмову двох жінок: юної та зрілої. Їхній діалог стосувався необхідності охрестити дитину.

— Мамо, як ми підемо до церкви? Кажуть, що там можна заразитися! Ти ж чула новини!

— Ще гірше, якщо дитинка твоя помре нехрещена. Бо хвороби — то від сатани, а хрещення від Бога, то й роби свій вибір. Терміново треба хрестити, не вигадуй дурощів і не зволікай.

Світ знову пропонує робити вибір. Яким він буде — залежить від нас. Що буде для нас прийнятнішим? Чи відчуватимемо ми свою відповідальність? Чи посилиться відчуття безпорадності? Що вимагатимемо від кожної людини? За які ідеї голосуватимемо?

Мене ж особисто дуже бентежить, що дистанціювання може позбавити людство навичок соціалізації, навичок відчувати, висловлювати й демонструвати емоції. Бо коли дитина виховується без обіймів, хрещена вона чи ні, їй дуже важко зрозуміти важливість контакту, потребувати його або ж непокоїтися через його відсутність. Приймати й дарувати любов, уміти сказати про це очима, словами, тілом.

Усі права застережені. Жодна частина цієї антології не може бути відтворена в будь-якій формі й будь-якими засобами без попереднього письмового дозволу ГО «Форум видавців».