Таня Габерланд «Дружньо, ваша Таня Габерланд»
Є катери, є човники, є кораблі, що пливуть до мети.
Та по хвилях життєвих нас дружба несе, і нехай так буде завжди1.
Ірландське прислів’я
Усі ми не в одному човні. Усі ми в одному штормі. Одні на супер’яхтах.
У інших лиш одне весло.
Дем’єн Барр
Коли я почала думати про написання есе для цієї антології, я читала серію листів Тоні Неґрі «Arte e Multitudo» («З безлічі мистецтв»), блаженно відпочивала з наметом у хащах лісів Лігурії й нарешті вдихала свіжість природи після жорсткого локдауну в генуйській квартирі з балконом, звідки споглядала падіння бетонних блоків у море і один із найстаріших портів у світі — забитий причаленими кораблями і круїзними суднами, чиї двигуни отруювали кожен наш подих, доки ми намагалися побороти вірус. Отже, мої перші нотатки для цього колисального есе, написаного з гамака, що гойдається в ритмі життєрадісного антикапіталізму Неґрі, звучать революційно і з надією на прекрасне.
Мабуть, у сьогоднішньому світі краще не бути в човні — доцільніше навчитися плавати у відкритому морі. Цей човен знищили. Ковчег — оманлива віра в людську суверенність і блаженство (через Бога над Єством) завдяки маленькій біблійній історії, яка стала метанаративом нашого капіталістичного суспільства. Уявіть силу віковічних обіцянок про цілковите панування і безкарне використання природних ресурсів! Це картка «безкоштовно звільнитися з в’язниці» з гри «Монополія». Цитати з Книги Буття (5:32–10:1) підсумовують мої роздуми...
8:21. І почув Господь пахощі любі, і в серці Своєму промовив: «Я вже більше не буду землі проклинати за людину, бо нахил людського серця лихий від віку його молодого. І вже більше не вбиватиму всього живого, як то Я вчинив був».
Благословення Боже Ноєві й синам його
9:1. І поблагословив Бог Ноя й синів його, та й промовив: «Плодіться й розмножуйтеся, та наповнюйте землю! 9:2. І ляк перед вами, і страх перед вами буде між усією звіриною землі, і між усім птаством небесним, між усім, чим роїться земля, і між усіма рибами моря. У ваші руки віддані вони. 9:3. Усе, що плазує, що живе воно, — буде вам на їжу. Як зелену ярину — Я віддав вам усе»2.
Усе?! Мені більше нічого сказати. Пригадую свій вірш у прозі, написаний кілька років тому:
Метанаратив
Бог помер.
Ніцше
У сиву давнину жив собі Бог.
Він був сиротою й ніколи не знав свою матір, тому ніколи про неї не говорив. Насправді він злився на неї з якоїсь невідомої причини. Бог ніколи не одружився і не жив довго і щасливо. Він не мав статі, не займався сексом і не досягав оргазму з будь-ким будь-якої статі. Дотримуватися целібату ставало дедалі сумніше, і він помер.
Кінець.
Ми живемо у відмерлому метанаративі!
Щодо того, іншого надвідомого корабля, «Титаніка», — це ще один із наших кумедних передсудів, наша віра в силу капіталізму і його здатність просочувати багатство від суперлискучого багатого першого класу на вершині піраміди й аж до пасажирів третього класу, яких, мов мандрівників від COVID-19, зрештою померло більше, ніж представників вищого класу (котрі пливли «туди з лівого борту, додому з правого»3). Бідність убиває!
Як корпоративна жадібність потопила «Титанік»
«Титанік» затонув 100 років тому, проте битва за здоров’я й безпеку триває. На жаль, нинішні двійники Брюса Ісмея продовжують ризикувати людськими життями заради збільшення своїх прибутків.
«Титанік: нові свідчення».
Відгук Майка Вейла на документальний фільм від «Channel 4»4
Джордж Бернард Шоу сказав про «Титанік» знамениті слова: «Чому сенсаційна катастрофа завжди призводить до спалаху непомірної романтичної брехні?»
Детальний аналіз того, як «“Титанік” оприявнив презирство капіталістів до простих людей», зробив історик Джон Ґрей5.
Уперше я почала задумуватися над історіями про капіталістичні кораблі 2008-го, коли мешкала в Сан-Франциско, тоді й написала цей вірш:
Фінансовий квартал, Сан-Франциско
...і мрій про пустелі, які лиш кістка зломить.
Ерік Дж. Вілсон, «Супроти щастя»
Під хмарочосами граніт ховає
океан і кораблі покинуті, колись заповнені
людьми, які сюди за золотом пливли
безперестанку. Розчинені
амбіції й каркаси
човнів досі здіймаються
на поверхню. Товщі
життів розкладаються, коли нова будова
переповнює землю, спустошує, змиває
усе старе. Заховані,
безкрилі судна випливають
з-під землі, викопані. Поховані
історії, закам’янілі в часі,
безладно лунають на фоні різкого
світла дзеркальних веж. І часом
хтось давиться уламком щогли,
думаючи, що це куряча кістка —
бажано та, з якою загадуєш
бажання. А кораблі-привиди
золотої лихоманки пливуть
у свідомості тіл, що гойдаються
з балконів тридцятого і
п’ятдесятого поверхів. Уста лепечуть,
а запаморочні очі шукають сонця. Тіла́
тривожні поміж текучого неба і
моря нищать подобу
чогось меншого, малого, та не
гіршого. Штукатурка лущиться, викриває
людей у пастці спіральних сходів
і в ліфтах, виходу немає ні згори, ні внизу,
тонуть — зітхають, стрибають або падають.
А кораблі — крізь води з металевими снастями
вони сплять по дорозі додому.
Ми пливемо на кораблі-привиді!
Ці священні кораблі, ці метанаративи — надпостмодерністські, вже постковідно мертві! Але вода, моря, океани, ріки, озера — вони залишаються. Можливо, отруєні, але досі живі, повні цунамі, навіть якщо вже не такі повні риби. У наших тілах і цьому світі понад 70 відсотків води, джерела життя. Нам потрібно створити «водний світ» (але не так, як у тому поганому фільмі з Кевіном Костнером), щоби пливти силами свого природного тіла. Нам потрібно подолати абстрактність і порожнечу постмодернізму не через повернення до невинності, як у тій паскудній пісні від «Enigma»6, і не через авангардну ідею поступу до піднесеного, а скоріш через відновлену, перетворену й перевинайдену, не таку вже й невинну невинність мудрості — про щось схоже Вільям Блейк захопливо оповідав у своїх шедевральних «Піснях невинності і досвіду».
Невинна мудрість пережила піт, кров і сльози. Наші тіла повернуть собі води й сотворять світ, де човни залишаться, але вже не будуть необхідними для виживання. Ми маємо технології, але можемо вижити і без них. Як і стоїки, ми знаємо, що можемо, тому коли можемо, пристосовуємося до комфорту, але ніколи не стаємо його рабами й не перетворюємо інших на рабів заради свого комфорту. Така етика плавання життям замість орієнтування в ньому. Усі ми в одних водах. «Булькай, пахкай, чахкай, чане!» Не будьмо жабами з макбетівського супу жадібності — будьмо мудрими істотами мудрості води, як у девізі Брюса Лі: «Будь водою, мій друже!»7
Адаптуйся, течи і стирай навіть найміцніші скелі. Щось схоже я намагаюся висловити в одному з найновіших віршів:
Заповіт
Голова і палець святої Катерини зберігаються у Сієні,
а прах у Римі. Уявляю їх щільно стиснутими й
допасованими, аби відповідати віруванням, звичаям
і бажанням інших. Уявляю її осадом під
стародавніми столітніми руїнами, закам’янілою в гіпсі —
так ті, хто при владі,
бажали її бачити.
Похованою у двох церквах — із цегли і обов’язку, мук і каменю.
...
Кладу камінці до рота,
куштую їх.
Вони смакують, як сухе біле вино, але трохи солоне.
Втім, не хочу, аби когось із нас поховали під закляклим каменем.
Читаю про мандрівне каміння — чи то на каблучці, чи то
в лавині снігу, чи в потоці води.
Зустрічаю чоловіка з кам’яним обличчям.
Воно сильне, але рухливе. Не затверділе,
тому що він скульптор, творить ліси мрій
із каміння, що переміщується
природно.
Без гіпсу. Без склеювання. Лиш рівновага.
...
Не хочу, аби когось із нас поховали під закляклим каменем
квартир, храмів, міст, компаній чи надгробків,
де ми намагаємося жити,
де вони намагаються нас поховати.
...
Хочу, аби з наших соків росли троянди.
Хочу, аби наші щоки розніжили
вигини персиків
і абрикосів.
Хочу, аби очі наші
стали часточкою
крил колібрі
і сíяли сім’я дощу в океан,
відтіняючи хвилі пам’яті зіниць і райдужок.
Хочу, аби нас поглинуло життя,
щоб померти в нестямі.
Хочу, аби ріки
змили
наші рештки
струменем розуміння,
наскільки важливе все, що ми, люди, думаємо.
І хочу, аби нашу плоть гатили
скелі, ріки щоб зводили наші тіла,
розщеплені на борошняний пил,
аби тіла наші пеклись на сонці й годували
ще повніше життя на ламкім золотокраїм тісті
нашої шкіри й ніжного, вогкого
тепла нашої плоті.
...
Поглинь нас, життя,
аби ми
стали тобою.
...
Вітер нас лоскотно будить,
аби ми
продовжували цей сон,
проживаючи день.
...
Нехай сон триває
крізь шепіт наших
голосів,
у шепоті вітру й верби,
не плачем, а
сміхом,
не сном,
а сновидінням.
...
Хочу, аби роздавлена кров
наших синців була екстрактом
для вина з винограду,
яким п’янітимуть ґрунт
і колібрі.
Хочу, аби наші кістки
вибілились на сонці,
стали річковим камінням,
відполірованим, округлим,
і чекали, доки його закине
назад у воду
якийсь мандрівник.
Хочу, аби наші найтонші чуття
відлунювали в гірських хребтах,
вершини хвиль аби були нашими
грудьми,
ще вищими від холодних вод,
а водопад волосся нашого
аби виспівував каскадами
потаємних озер.
Хочу, аби ми стали цим лісом
і рікою на віки вічні,
аби тіла наших близьких
теж до нас тут приєднались,
як і тіла всіх тих, кого ми знаємо
і не знаємо,
аби любили поклик природи невгамовний,
красу, що б’ється в серцях наших,
і під ногами закликає нас
жити і вмирати
і жити і
вмирати і жити
і вмирати8
Абсурдність коронавірусу дає можливість трансформувати, відновити, перетворити наш досвід на прекрасну політико-поетику мудрості води, до всіх справедливої й лагідної. Нам лиш необхідно позбутися свого метанаративу, своєї системи вірувань. Зробити це нелегко, але, як ми вже дізналися за ці три місяці, можливо будь-що, можливо взагалі все. Тоді, може, й це можливо? Залежить від нас, не від кораблів чи їхніх капітанів.
Так, дорогі читачі, з нірвани Шангрі-Ла свого гамакового гедонізму й роздолля загумінкового кемпінгу я спершу довідалася про вибух у Бейруті, а невдовзі про вилив нафти біля побережжя рідного острова, Маврикію, — і моє серце розбилося. І всі ці рясні нотатки посипалися зі сторінок, як великі повні даремні сльози, і я зрозуміла, що деякі води завжди були і будуть нищені кораблями наших метанаративів і світоглядних систем, аж допоки в них неможливо буде плавати. І куди мені звідси?
Запитання
А далі, а далі — що?
Не вдається. Запитання не лине. Воно й не падає. І не плаває на поверхні. Ширяє — було б занадто поетично. Крапля води. Спад подолу. Таблетка в туалеті. Ніщо не може відобразити душу людини, яка застрягла між падінням і піднесенням. Цей простір між минулим і майбутнім часто шалено невідчутний. Несвідоме існування неперервності, коли закінчення — ніколи не початки й лиш зі спогадами можна обійнятись, як із м’якою іграшкою чи домашнім улюбленцем.
Споглядай, як сонце поглинає завіси і грає на стінах. Пам’ятай його обрамлення, сидячи тут і навіть не чекаючи.
Глянь у вікно, аби помітити, котра зараз година, й подивитися на будинки, розсіяні, мов дощ. Неструнко. Ряди симетричного прагнення збираються в містах, не впевнені, що робити далі.
Вони стоять там такі високі. Побудовані за планом. Тривкі й незламні маяки у морі, яке переживе їхній дизайн. Їхній старанний план. Імовірно, колись непотрібні. Птахи, може, там гніздитимуться. Пролітаючи навколо наших амбіцій, вони вже мітять свою територію.
Раніше писала, що чашка чаю могла би зараз допомогти. Більше нічого. Принаймні так здається. Це бодай зрозуміло. Поки місяць сповіщає час і вечір стає балансуванням між днем і ніччю. Чекова книжка пише саму себе крізь небо. Хто підпише її сторінки?9
Водночас у моєму скривдженому, лютому, печальному серці щось заперечує погане, переглядаючи зображення, де мої дорогі маврикійці обліплені нафтою, наче дантівські створіння. З них скрапує чорний слиз, вони збираються, щоби врятувати нас і океан із усіма його мешканцями. Звичайні люди, скривджені й стражденні, налякані, й сердиті, й спустошені, продовжують плисти крізь токсичні води, й мене переповнює чудернацька тужлива надія, що змушує піднятися з гамака й також міркувати про шляхи плавання заради дружби, згаданої в ірландському прислів’ї, яке я зацитувала на початку цього есе. Я намагатимуся пливти дружбою з усіма живими створіннями цього світу води й далі поволі просуватися, аби покінчити з метанаративами жадібності і руйнації, щоб усі ми могли плисти.
«У кожної людини свої зорі. Для одних, тих, хто подорожує, вони дороговказ. Для інших це просто маленькі вогники. Для вчених зірки — наукова загадка. Для мого ділка вони золоті. Але всі ці зорі німі. А ти матимеш такі зірки, яких більше ні в кого немає...
[...]
Я житиму на одній із зірок, я там сміятимусь, і коли ти подивишся вночі на небо, це буде так, наче всі зорі сміються. Ти матимеш зорі, що вміють сміятися!
[...]
I коли ти втішишся (а втіха таки приходить), ти будеш радий, що познайомився зі мною. Ти завше будеш моїм другом. Тобі захочеться посміятися зі мною. Тоді ти відчиниш вікно, і тобі буде приємно... I твої приятелі будуть неабияк здивовані, що ти смієшся, глядячи на небо»10.
Антуан де Сент-Екзюпері, «Маленький принц»
Дружньо,
ваша Таня Габерланд
19 серпня 2020 року, Лігурія
1 В оригіналі це прислів’я звучить так: «There are good ships, there are wood ships, there are ships that sail the sea. But the best ships are friendships, and may they always be». Англійське слово «friendship» — «дружба» — складається з компонентів «friend» («друг») і «ship» (тут: «спільнота», «об’єднання»). Оскільки «ship» може значити ще й «корабель», в оригіналі з’являється гра слів. — Примітка перекладачки.
2 Переклад Івана Огієнка. — Примітка редактора.
3 За однією з версій, слово «posh» («вишуканий», «першокласний») походить від абревіатури, що розшифровується як «port out starboard home» («туди з лівого борту, додому з правого»). Саме її друкували на квитках пасажирів, що прямували з Великої Британії до Індії в часи британського колоніального правління. Такі пасажири мали найкращі місця в північній частині корабля: оскільки і Британія, й Індія розташовані в Північній півкулі, ці місця були в затінку. — Примітка перекладачки.
4 http://socialismtoday.org/archive/207/titanic.html. — Примітка авторки.
5 Ознайомитися з його прекрасною статтею можна тут: https://rdln.wordpress.com/2012/04/25/titanic-a-disaster-built-on-class/. — Примітка авторки.
6 https://www.youtube.com/watch?v=Rk_sAHh9s08. — Примітка авторки.
7 https://www.youtube.com/watch?v=cJMwBwFj5nQ. — Примітка авторки.
8 Відеоверсія цього вірша за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=XJp5O2UbYvg. — Примітка авторки.
9 Відеоверсія цього вірша за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=xlr4HfTwjHw. — Примітка авторки.
10 Переклад Анатоля Перепаді. — Примітка редактора.
Таня Габерланд © текст, 2020
Оксана Анатолія Васіковська © переклад з англійської, 2020
Усі права застережені. Жодна частина цієї антології не може бути відтворена в будь-якій формі й будь-якими засобами без попереднього письмового дозволу ГО «Форум видавців».
© ГО «Форум видавців», 2020