Гелен Айворі «І тоді весь мій світ перейшов у “Zoom”...»

І тоді весь мій світ перейшов у «Zoom».

«Fat Larry’s Band»

Я пишу з кемпінгу в піщаних дюнах на узбережжі Норвіча, малесенького містечка в Англії, складовій найбільшого земельного масиву Британських островів. Донедавна я ніколи так сильно не відчувала, що живу на острові, й ніколи за своє життя не була свідком стількох навмисних поділів. Я виросла в 1970-х, коли расистські обрáзи й кострубаті «расові» комедії були звичними. У проміжні роки різноманіття вітали й шанували — принаймні так мені здавалося. Очевидно, я носила криві окуляри або мешкала на іншому острові. Перемога кампанії «Брекзит» оголила обличчя відвертого расизму — досі живого і огидного як ніколи. Недолугі повідомлення з’явилися по всій країні — з’явились і в моїй багатоповерхівці. Якщо ви не говорите англійською, писали їхні автори, повертайтесь туди, звідки ви приїхали, «аби ми могли повернутися до нормальності, яка існувала, доки ви заразили цей колись прекрасний острів». У Норвіча давня історія гостинного ставлення до біженців: голландські інженери, які на початку сімнадцятого століття тікали від переслідувань інквізиції, зробили водяний ландшафт Норфолку придатним для фермерства, а голландські текстильники, розвинувши галузь, примножили багатство міста. Автор повідомлень, очевидно, не знав, що ці «чужинці», як їх тоді називали, відіграли важливу роль у створенні місця, яке зараз він так самовдоволено взявся захищати.

У цих дюнах стоїть наш старезний зелений трейлер, де ми проводимо літо — купаємося з тюленями, п’ємо вино і тікаємо від інтернету. З нами нелегко віднайти зв’язок, ми вільні від постійності новин. Кемпінг зазвичай відкривається в травні, але цього року, як і низка інших установ, стояв порожній, доки уряд не вирішив, що там знов безпечно жити. Нам знову дозволили заселитися на початку липня. З двохсот ділянок на лузі площею пів гектара лише близько п’ятдесяти були зайняті. Нам було сказано розбивати табір на метр углиб своєї ділянки, таким чином дотримуючись офіційної двометрової дистанції. З початку локдауну я розвинула хороше відчуття простору навколо себе. Інстинктивно я знаю, як виглядають і відчуваються два метри. Напевно, вміння водити автомобіль допомагає орієнтуватися в просторі. Напевно, всі ці люди, які надто близько наближаються до тебе в громадських місцях, не вміють кермувати. Напевно, вони не чують, як спрацьовує сигналізація в голові, коли підходять надто близько. Боюся, відчуття зазіхання на мої два метри триватиме ще довго й не скінчиться, навіть коли оголосять, що обіймати сестру чи заходити до друзів на звичайний ліктьово-торкальний недільний ланч безпечно. Я майже сумую за часами, коли переймалася тільки словом «Брекзит». Нині мене, мов фізичний біль, переслідує нова драглиста примара терміна «соціальна дистанція». Від натовпів на концертах, записаних до локдауну, спершу всередині все стискається, а потім починається ностальгія — бо я б залюбки потанцювала з групою незнайомців на липкій від пива підлозі одного з таких концертів.

Коли кемпінг тільки відкрився, ми ейфорійно виходили просто неба й мили посуд на лузі, де відразу за дюнами хлюпотіло море. Першого ж ранку ми побачили з двісті малесеньких тюленів, оточених дорослими, — такі собі тюленячі ясла. Ще більше було у воді — вони гралися, полювали чи поєднували обидва заняття. Так багато тюленів ми ще не бачили — безсумнівно, вони користалися з того, що мали територію для пробіжок. Це, звісно, була радше вайлувата хода, ніж пробіжки, але у своїй стихії ці тварини здатні пересуватися досить швидко, і щойно прибуло більше людей, тюлені відійшли до бухти подалі, ніби дотримуючись дистанції.

Через три тижні після відкриття кемпінгу там побільшало людей у бульбашках. Уже краще — зайняті ділянки мають невидимі стіни, а внаслідок нестачі соціального спілкування люди уникають зорового контакту й менше обмінюються фразами типу «Правда, чудово?». Колективна пам'ять повертається до досвіду попередніх літ, коли якось треба було вдавати, що життя, яким живеш, — потенційно приватне. За останні три місяці приватними стали всі особисті драми. Люди помирали й народжували без сімей. Домашнього насилля побільшало, бо потерпілі застрягли разом зі своїми кривдниками. Наше волосся здичавіло, ми не носили взуття. Зараз на цьому лузі такі інтимні моменти, як вправи з йоги, вискубування брів і миття посуду, стали відкритими. Ми поважаємо як фізичні, так і уявні межі. Намагаємось не звертати уваги на сім’ю з підлітками й сварливу пару, яка забула свої каремати й узагалі не мала приїздити в кемпінг.

Кемпінг може бути стресовим, якщо не ставитися до нього як до кемпінгу. Одного року ми були поруч із сім’єю, де дорослі намагалися підтримувати такий самий порядок, як у себе вдома. У них був величезний намет-кухня з шафами і стільницями, а також садовий простір із роторною сушаркою для одягу. Був надувний диван і кабінка для душу з сонячними панелями. Таку дорогу конструкцію, мабуть, і ставити довго. Коли одного разу діти повернулися з пляжу, їх насварили за пісок, який вони принесли з собою в намет, і наказали відразу підмести його щіткою, що висіла на дверцятах шафи. Дорослі виглядали виснаженими, мов той Канут, коли зрозумів, що не зможе стримати хвилі, — але зупинятися не збирались. «Якби ж вони лиш дозволили собі розслабитися з келихом вина!» — доброзичливо зітхнули ми, облизавши багряні губи. Коли ми повернулися за тиждень, вони, мабуть, тільки-но поїхали, бо на місці, де були намети, виднілися клаптики трави, яка не бачила сонця. Для мене це все не схоже на відпочинок, та, можливо, відчуття відпочинку до них таки прийде — згодом, коли розпакують обидва свої автомобілі, розкладуть усе по місцях і розслабляться під музику пральної машинки у власній домівці.

Нам, письменникам (чи радше пересічним гамірливим клієнтам), від початку локдауну хотілося спостерігати, як люди пересуваються в тривимірному просторі. Допоміг «Zoom» — прекрасний винахід для віддалених соціальних зустрічей, дивовижна можливість зазирнути всередину людських домівок, дізнатися, чи вони там іще не створили перегородку з північного сяйва, подібну до фону зеленого екрана. Прямокутники в «Zoom» мало чим відрізняються від ділянок нашого кемпінгу — всі в рамках своїх малих площин. Безумовно, можна вимкнути камеру й завісити жалюзі, та дехто, здається, не підозрює (або, напевно, не заперечує), що ми дивились, як він жував свій напханий буріто останні двадцять три з половиною хвилини.

Неприховане вискубування брів і миття посуду в кемпінгу — чуттєві портрети пограниччя між публічним і особистим життям. В епоху ретельно продуманої композиції й селфі досить зворушливо спостерігати, як люди навмисно не стараються презентувати себе перед камерою. Пригадую художника Мирослава Тихого, який ховав камери в коробках для взуття, щоби ловити непомічені миті. Самі фотознімки були гарні, але складно не думати про його метод як форму хтивого вуаєризму: жінки, яких він фотографував, часто були напіводягненими й не мали жодної гадки, що їх фіксують на папері. Усвідомивши це, ніяковієш, проте згодом дізнаєшся, що Тихий сам виготовляв свої камери, роздивляєшся знімки, заспокоюєшся, помічаєш, які вони млосні й лагідні, читаєш, що мистецтвознавець назвав їх поетичними... і згадуєш, що ти бачила їх у паризькому Центрі Помпіду... природно, що їх частіше називають мистецтвом, ніж документальним свідченням підглядання за жінками... Обрамлення — цікава річ, як і дистанція часу.

Фотографиня Діана Арбус якось сказала: «Один із ризиків громадських місць — імовірність, що тебе сфотографують». Вона знімала маргіналів і знайомилася з людьми перед зйомкою — обережно, аби не перетворити їх на об’єкт. Захоплювалася тими, хто помітно створював свої ідентичності, — артистами цирку й парвеню. Позиція фотографині тут цілком відрізняється від манери Тихого. Я починаю уявляти їх обох на «Zoom»-заходах і замислююся, чи вважала би Арбус «Zoom» із увімкненими камерами громадським простором і чи задовольнився б Тихий випадковими ракурсами «під спідницею», свідком яких я сама була, чи прийняв би їх як частину свого мультимедійного стилю роботи.

На початку локдауну «Zoom» для мене асоціювався з піснею нішевого гурту 1980-х «Fat Larry’s Band», але зараз я думаю, що це чудова платформа для запуску книги. «Тоді весь мій світ перейшов у “Zoom”», — співали вони. Справді, так і є — ти можеш запросити людей на свій захід звідусіль, де є інтернет, і їхні обличчя з’являться в прямокутних рамках — такий собі спільний досвід, про який багато з нас і не здогадувалися, поки не спробували. З початком локдауну ми з чоловіком улаштовували популярні міжнародні поетичні «Zoom»-події й запрошували читачів. Раніше це було б недоцільно.

Тут, у кемпінгу, де море — наша спільна принада, відбулася ще одна. Два дирижаблі у вигляді тиранозаврів, які мляво переслідували один одного, плаваючи між ділянками, сьогодні вранці змусили всіх забути про невидимі стіни. Люди сміялися, розповідали незнайомцям про побачене, робили знімки (у нас теж є: безглузді силуети під туалетом). Складно уявити щось рівнозначне цьому тривимірному згуртуванню в «Zoom», здатне зблизити ціле поле несумісних людей щирою безглуздістю видовища, злегка штовхаючи їх одне до одного з безпечної двометрової відстані.

Липень 2020 року

Усі права застережені. Жодна частина цієї антології не може бути відтворена в будь-якій формі й будь-якими засобами без попереднього письмового дозволу ГО «Форум видавців».