Літературні міграції. Історія драматурга Павла Ар’є

Літературні міграції. Історія драматурга Павла Ар’є
Проект «Літературні міграції» – це серія розмов з українськими авторами, які мешкають та творять за кордоном і розпочинаємо його у межах фокусної теми цьогорічного Форуму видавців: «Межі кордонів». Друга розмова у цьому циклі відбулась з відомим українським драматургом Павлом Ар’є, який довгий період прожив у Німеччині, сьогодні мешкає сезонами у Львові та Кельні. Автор п'єс: «Десять засобів самогубства», «Революція, кохання, смерть і сновидіння», «Ікона», «Stolz» (німецькою мовою), «Експеримент», «Кольори», «Людина в підвішеному стані», «ТУ ТІ ТУ ТУ ТУ», «Слава Героям», «На початку і наприкінці часів», «Вівця», «Десь на місяці». Минулого року на Форумі видавців автор презентував збірку п’єс «Баба Пріся та інші герої», яка вийшла у видавництві Dyscursus. Однойменну п’єсу поставили одночасно у п’яти різних театрах. Співпрацює з Мистецькою майстернею «Драбина» у межах проекту Перша сцена сучасної драматургії. Як довго Ви живете за кордоном? Що стало причиною переїзду? Не можу сказати, що я живу за кордоном, тому що зараз частіше я буваю у Львові. Можна сказати, що я живу в такому шпагаті – і там, і тут. У Львові в мене мама, в Німеччині я маю багато роботи і тому доводиться організовувати своє життя і тут. Живу в Німеччині близько 10 років. Тут навчався, зрозумів, що тут більше свободи, певної корисної відстані від України. Це таке самовигнання. Є таке поняття, коли виштовхуєш себе з суспільства для того, щоб могти бути більш незалежним від нього, могти дивитися на все зі сторони. Чи не важко було адаптуватися у новому суспільстві? Дуже добре. Коли ти навчаєшся в університеті, то все цікаво, весело. Емігрантських проблем не було. Знайшов собі роботу. І тут вже дали відчути, що я українець. На початку були певні труднощі, але з часом все менше і менше. Ви переміно живете в Україні та Німеччині, проте пишете про українців. Чи не важко писати про Україну поза її межами? Ні, не важко. Ти пишеш про те, що тобі болить, що цікаво. Я собі не ставлю за мету сподобатися німцям або ще комусь. З іншого боку п’єси вже починають бути відомими за кордоном, зроблені перші переклади англійською. Одного разу мені була така відповідь: «О, у вас чудова п’єса. Але вона занадто українська». Дуже сміявся. І тоді мені відмовили. А вже в травні саме цю п’єсу будемо презентувати у Маґдебурзі. Україна здобуває зацікавленість. А з іншого боку, цей ефект самовигнання для мене дуже важливий момент в роботі. Бо це допомагає відсторонитися, вийти зсередини якогось процесу, події. Подивитися очима не простого стороннього європейця, а звільнитися від тиску цих подій. І це дуже хороший ефект. Окрім того всередині себе я розумію, що мені часто треба побути самому. А загубитися якраз дуже легко серед великої кількості чужих людей. І це теж створює якийсь вакуум навколо тебе і витягує зсередини багато почуттів, емоцій. В творчості для мене це важливий момент і можу сказати, що найвдаліші мої п’єси все ж таки пишуться не в Україні, а сам процес написання відбувається здебільшого за кордоном. Чи легше сьогодні драматургу реалізувати себе за кордоном, ніж в Україні? Чи середовище тут відіграє другорядну роль? Ніде. Нікому не раджу. Звісно, якщо у вас є можливість, талан, то за кордоном вам вдасться заробляти на своїх п’єсах бодай хоч якось на прожиття. В Україні це абсолютно не є можливим. Треба розуміти, що драматург завжди мусить мати додатковий заробіток, роботу. Так і в мене. Я і режисурою займаюся, і викладаю в Німеччині. Чи можна сказати, що саме драма, театр є найбільш інтернаціональним видом мистецтва? Не можу цього сказати, бо не маю такого досвіду. Українську драму мало перекладають. А щодо постановок, то це ще менше, одинично. Найуспішніша галузь з культурного обміну – це поезія. Наших поетів дуже багато перекладають, вони часто виступають за кордоном. Це модно. А драма – це більші витрати. Воно, можливо, могло б бути так, але наразі на практиці так не є. В Маґдебурзі в травні ставлять відразу трьох українських драматургів, побачимо як це буде сприймати публіка. Скільки часу працюєте над однією п’єсою, коли розумієте, що вона завершена? Від одного тижня до трьох років. «Кольори» я написав дуже швидко, за два тижні. «На початку і наприкінці часів» – це два добрих роки. Основне написано, а потім дописуєш, доусвідомлюєш, вона тебе не пускає. Ніби вже і все написано, а думаєш над п’єсою далі. Кажуть, що треба навчитися відпускати текст. Як знаходите теми для своїх п’єс? Вони приходять самі. Це також енергія. Щоб довести п’єсу до кінця вона має пройти крізь тебе. А в людей є дві найпотужніші емоції – це страх і злість. Запитуєш себе: «Що мене зараз найбільше злить?». І з’являються теми, а з ними і матеріал. Знаходиш таку потужну силу, що приведе до фіналу. Воно має тебе непокоїти, воно має тебе боліти, має бути тобі близьким. Все треба переживати по-справжньому. Це не може бути красива тема взята невідомо звідки. Це історія, у яку ти маєш зайти і разом із своїми героями пережити. Чи знаєте про своїх персонажів усе? Так, але іноді вони мене обдурюють в процесі написання. Коли я пишу п’єсу то інформації у мене набагато більше, ніж потрапляє у саму п’єсу. Коли створюєш персонажа, ти думаєш який його улюблений колір, яким голосом він розмовляє, що він зробив би, якби виграв мільйон доларів... Насправді, ти створюєш такий величезний список питань і цей персонаж сам для тебе розкривається. Ти розумієш, хто він є. Звісно це не потрапляє у саму п’єсу, бо це не є можливим, але для тебе це робить персонажа реальним, об’ємним, живим. Іноді доводиться розмовляти з ним – ставиш запитання і він тобі відповідає. Без цього не можна. Але час від часу, коли робиш от такі прийоми, не лінуєшся, тоді цей персонаж стає настільки живим, що він сам тобі сюрпризи робить. Каже: «Ні, дорогенький автор, я би так не зробив, я зроблю так». Думаєш, що все знаєш, а виходить і що не все. Якби Ви означили поняття «сучасна драма»? Можна сказати так – написана нашими сучасниками. Це один критерій. Але тут є уточнення, бо можна бути сучасником, а писати не сучасну драму. Для мене сучасна драма – це відповідь на питання «хто ми зараз», «де ми є зараз». Це може бути історія про Богдана Хмельницького або неандертальців, але вона має з тими питаннями перегукуватися. Глядач має піти з театру іншим, мають виникнути запитання та сумніви. І, можливо, із цього зерна через роки щось сформується, щось з цього виросте. Оце важливо. Можна говорити і про час, в якому це написано. Зараз людям не потрібні відповіді. Постмодерне світосприйняття не потребує відповідей – це добре, а це погано. Люди потребують правильних питань, бо насправді важко сказати що є добре, а що погане. А оцей пошук, підвішений стан і є суть. Перебуваючи у стані пошуку, ти вже далеко просуваєшся. Коли ти сам даєш собі можливість дійти до цього, це і є цінність. Ти вже звертаєш увагу на те, на що раніше не звертав уваги. Оце є сучасне мистецтво. Над якими проектами Ви зараз працюєте у Львові? Якраз щойно закінчили документальний проект «Дух театру: операція «Екзорцизм». Це проект присвячений історії театру ім. Лесі Українки. Більш драматичної історії театру я не знаю. Він у цьому плані дуже особливий. У ньому звільняли колективи цілими складами, тут ніяк не міг затриматися жоден керівник. Цей театр проковтує людей. Ходять думки, що там існують і духи. Ми вирішили спробувати зібрати всі покоління акторів, які там були і є зараз та поговорити крізь їхню історію, історію кожної людини, про цей театр. Історію їхніх почуттів радощів, їхнього горя, здивувань, переживань, стосунків між собою. Наразі дуже важливий для мене проект «Гамлет». Це будуть дві п’єси в одній виставі. Сподіваюся десь в вересні буде прем’єра. Розмовляла Мар'яна Зеленюк Фото: Алекс Ковальов