Комеморативні практики як ціннісні орієнтири сучасності
Поняття «комеморативні практики» зовсім нове для української культури, адже існує проблема замовчування та викривлення історичної дійсності. Комеморація працює як створення спільних спогадів через вироблення певних ритуалів увічнення, вшанування, певних осіб і подій, конструювання «місць пам’яті».
Таким «місцем пам’яті» для боснійських мусульман стали події липня 1995 року. Саме тоді анклави боснійських сербів захопили Сребреницю і Жепа у східній Боснії. Жінки та діти почали ховатися у сусідньому селі Поточари на голландській миротворчій базі. А чоловіків та хлопців серби ж зібрали у місцях, де можна було утримувати велику кількість людей для масових катування та розстрілів.
У 2003 році за ініціативи Білла Клінтона у селі Поточари поблизу Сребрениці відкрили меморіальний центр – мечеть та цвинтар, де досі щорічно відбуваються вшанування жертв геноциду. Щорічно 11 липня відбувається масова хода із Сараєво до Сребрениці.
Як зазначає одна із учасниць події Катерина Калитко, «робота з трагедією, ще триває, вона не зупинилася». Дослідниця зазначає, що її дивує «шляхетний спосіб пам’ятати жахливу трагедію», який, скоріше, пов’язаний із мусульманською культурою пам’яті. У Корані, священній книзі мусульман, сказано: «Не вважайте мертвими тих, хто на Аллаховому шляху загинули, ви думаєте, що вони мертві, а вони живі». Посилаючись на Коран сербські політики заперечують геноцид боснійських мусульман та вважають загиблих живими.
Символічним уособленням трагедії боснійських мусульман стала біла квітка із зеленою серединкою, яка символізую жінку, покриту білим покривалом, яка схилилася над покритою зеленою труною.
Не можливо не зазначити вплив цифрових технологій для вшанування історії. Так, наприклад, у Сараєво існує Музей воєнного дитинства, у якому зібрано усні спогади, фото та відео дітей, які пережили геноцид.
Комеморативні практики для України, хоч і явище нове, проте швидко адаптується під потреби. Важливим відкриттям для української пам’яті є цвинтар вояк Української Галицької Партії та Армії УНР — Бабин Яр. Науковці, до речі, припускають, що це може бути найбільший цвинтар УГА не тільки в Україні, а й у світі.
«На одній території сходяться різні пам’яті», — так описує меморіал Бабин Яр культурний менеджер Владислава Осьмак. Голокост — це трагедія, яка залишилася у пам’яті єврейського населення, але й змінила українців, вирвала частинку їхньої культури».
Чому ж Україна не вкладає кошти для закріплення інститутів пам’яті?
«Без політики пам’яті у Бабиному Яру не вийде збалансувати ситуацію», — впевнена Владислава Осьмак. Політика пам’яті має бути стратегічно визначена державою, поки вона ситуативна, то уявлень, які ми вкладаємо у майбутнє не буде. Є правильність в ідеї, але ментальність не опрацьовано. Не можна переконати людей сприймати пам’ятники, символи, поховання, поки ментально вони чужі».
Для України дослідження проблем ідентичності – національної, етнічної, регіональної – є не просто актуальними, а особливо важливими для перспективи національного розвитку.
Повернутися додому — ось бажання, яке супроводжує кожного кримчанина все його життя. Спочатку Російська імперія приєднала Кримський півострів, потім режим Радянського Союзу та події Другої Світової війни, а тепер Росія намагається позбавити кримськотатарський народ дому.
Трагедія 18-20 травня 1944 року завжди буде жити в пам'яті їхніх нащадків. Можна припустити, що саме акт депортації вплинув на формування модерної самосвідомості кримських татар, сприяв зародженню національного руху та поставив завдання повернути спільноту до Криму. Вони розуміють наскільки важливо боротися за нашу спільну свободу, соборну Україну та її спільну розбудову.
Сучасність ставить перед нами завдання - зробити вибір, що пам’ятати з минулого. Ми його приймаємо та обираємо пам’ятати, щоб ніколи знову!
Дивіться подію онлайн:
27 Львівський міжнародний BookForum відбувається за підтримки Українського культурного фонду та Львівської міської ради, у партнерстві з Fedoriv Group. Зміст матеріалу є виключною відповідальністю організаторів і не відображає позицію УКФ.
Авторка тексту: Анастасія Васильчук