Маша Коланович «Ляльки з Чорнобиля» (уривок)

Ми святкували мій день народження, тридцятий після Чорнобиля. Я народилася 26 квітня 1986 року. Народилася в Югославії, яка розпалася лише через п`ять років після того, як розпалася й решта соціалістичних країн на сході Європи. Про все це ми пізніше вчили в школі як про падіння недемократичного режиму. Того дня була середа і ми не готували ніякого особливого святкування. Матей, Сильвія і я проводили звичайну, тільки трошки особливішу, уродинну середу. Від Сильвії я рано вранці, до того, як вона пішла в садочок, отримала малюнок, який вона намалювала мені на день народження. Це була якась дитяча абстракція з яскраво жовтою кулею і контурами ліній, які могли бути морем, берегом, межами всесвіту. Тимчасом день добігав кінця, а ми були розпорошені по своїх світах, а тепер, на самій його межі, знову були всі разом. Я збивала тісто для млинців, Сильвія в цей час бавилася іграшками на килимі IKEA в нашій вітальні. Вона залізла у високу шерсть килима блакитного кольору і перебирала речі, які щойно розлетілися по підлозі з коробки для іграшок. Ми з Матеєм достатньо ліберальні батьки. Не було суворих правила, коли дитина мусить іти спати, коли дозволено дивитися телевізор, коли можна їсти цукерки, коли треба поскладати іграшки. Так у нас все виходило спонтанно, і виходило досить добре, зі звичним вантажем втоми і суперечками, які виникають час від часу і швидко забуваються.

Я спостерігала за ними того вечора. Матей перемикав програми кабельного телебачення. Він проривався крізь довгу низку каналів, поки не дійшов до National Geographic, на якому якраз показували документальний фільм про Чорнобиль. Ті документальні фільми завжди мені більше нагадували фільми жаху. Апокаліптичні картини речей, які продовжують своє фантомне життя після людей. У цьому йшлося про радіоактивних вовків, які розплодилися, відколи там немає людей. Я дивилася на них краєм ока, збиваючи тісто для млинців. Сильвія була зосереджена на маленьких дерев`яних меблях, серед яких віднедавна мешкала її лялечка Ліззі. Вовки вільно блукали українськими та білоруськими безлюдними просторами, а я тимчасом підливала тісто на пательню з розігрітою олією.

У заіржавілому луна-парку не було дітей, електричні машинки гнили, велика карусель виглядала так, ніби щомиті може завалитися, довкола цього всього тинялися вовки, якось мляво і неохоче. На мить я зупинилася поглядом на обличчі своєї донечки, освітленому голубуватим світлом телевізора. Яка ж вона прекрасна, отака маленька, з хвилястим білявим волоссям і світлою шкірою, з великими блакитними очима, як у порцелянової ляльки. І в якийсь уламок секунди я побачила, як вона повернулася обличчям до телевізора і як її очі незвичайно заіскрилися, ніби в них щойно утворилося якесь нове сузір`я. Я повернулася до олії, яка почала підгорати, і з запізненням здогадалася увімкнути кухонну витяжку. У шумі витяжки я не була впевнена, чи добре почула. Моя дівчинка спочатку тихо, а потім все голосніше почала говорити, що хоче ляльки, які щойно бачила в телевізорі. Матей підсміювався, він лежав на дивані і кликав мене послухати найновіший прикол Сильвії. Вона краєм ока вгледіла на екрані якусь дитячу лікарню чи щось таке, з заіржавілими дитячими ліжечками, і бачила, що там лежать запліснявілі, зеленкуваті чорнобильські ляльки. Вона казала, що хоче саме ці ляльки. Ми сміялися. А вона казала, що це не смішно. А ми, особливо Матей, все одно сміялися. А тоді вона, я добре це бачила, підбігла до Матея і сильно вдарила його по губах маленькою дерев`яною лампою з мініатюрної вітальні для Ліззі. Матей скрикнув від болю, а Сильвія почала верещати. Я покинула смажити млинці, вимкнула газ і спробувала заспокоїти ситуацію. Матей вимкнув телевізор, а з тріщини на губі у нього тонкою стружкою потекла кров, якої він навіть не відчув.

Я просила Сильвію сказати татові «вибач», і це її ще більше роздражнило. Плачучи, вона кричала, що хоче дивитись телевізор, що хоче, аби в тата текла кров і що вона не скаже йому «вибач». Вечір був наче опромінений чимсь непоправним і не міг більше стати знову таким, як був до того. Лише половина млинців була посмажена. Можливо, хтось так і біля Чорнобиля смажив млинці і раптом мусив залишити тісто, тікаючи, щоб урятувати життя. Я обійняла Сильвію, яка нестримно ридала, і пробувала її заспокоїти. Сказала, що в неї є набагато гарніші ляльки, ніж ті, які вона бачила, і що ті, які вона бачила – отруйні ляльки, від них на шкірі з`являється висипка і випадає волосся. Вона кричала, що хоче саме ті ляльки, хоче висипку і хоче, щоб у неї випало волосся. Напади її плачу чергувалися зі втомленим диханням. Думаю, що вона перевтомилася, сказала я Матею. Найкраще всім нам лягти спати. Скоро одинадцята година. Нібито сьогодні вона у садочку не могла заснути, що з нею часто траплялося, коли був повний Місяць, а він був і того вечора. Вона дуже опиралася ідеї лягати спати, плачучи, вимахувала руками і ногами. Я довго її тримала і повторювала, як мантру, заспокійливі звуки, ніби якийсь компакт-диск для медитації. Нічого не допомагало. Вона зняла з мого обличчя окуляри і почала їх ламати. Тоді і я втратила терпіння і голосно пригрозила їй, що вона більше ніколи не дивитиметься телевізор. Ця моя погроза трохи зупинила її, що я швиденько використала, аби нарешті переодягнути її в піжаму.

Я хотіла показати їй ніч і Місяць, який осявав будинки і весь район, як рефлектор. По дорозі вона притулила до себе свого плюшевого леопарда. День народження як день народження, подумала я. Не приділятиму йому надто багато уваги, аби тільки день закінчився, а Сильвія заснула. Вона дивилася на Місяць і ми залишалися на балконі, поки не стало холодно. Хмари закривали Місяць, який випромінював таємниче світло. Я слухала, як її плач у нічній тиші перетворюється на спорадичне тремтіння. Вона міцно стискала свого леопарда. Я занесла її до кімнати, виглядало на те, що вона зараз засне. Вона попросила, щоб я їй розказала якусь історію. Я почала зі звичного репертуару дитячих книжок, які лежали в головах ліжка. «Книга про джунглі», «Балтазар» і якісь нові з IKEA. Потім дійшла черга до історій з голови, за її бажанням. Втомлена від плачу, вона все одно була наполегливою і прагнула, щоб я розказала їй про дівчинку, яка чогось хотіла. Це були речі. Багато речей з крамниці. Та дівчинка хотіла все купити, так звучали рекомендації Сильвії. Я помістила історію у велику крамницю іграшок і почала розповідати.

Дівчинка весело ходила між поличками з іграшками і розмірковувала, що вона купить. У неї були гроші лише на одну іграшку і на подарунок для її бабусі, тож вона мала мудро витратити кишенькові гроші. Що б їй купити, що б їй купити? Може, флюоресцентний пластилін або м`які хутряні кульки, якийсь інструмент, пупса чи шоколадку? Вона хотіла купити все, вставила Сильвія. Але вона не могла купити все, відповіла я. В неї не було стільки грошей, а, крім того, вона знала дітей, у яких не було іграшок, і їх вона теж хотіла потішити; я була наполегливою у своїй нічній педагогіці, що її, схоже, ще більше роздратувало. Вона хотіла купити все, все купити собі, говорила вона, і дряпала подушку як хижак. Матей вкрився ковдрою і зітхнув, а мені вже більше не хотілося розказувати історію. Я хотіла закінчити її якомога швидше і примирливо сказала, що в кінці дівчинка все ж таки купила все собі. Коли вона все покупувала, то була такою втомленою від довгого блукання великою крамницею, що пішла додому і одразу заснула. Оце «заснула» я вимовляла нестерпно повільно, в ритмі закочування її очей, які часами здавалися самими білками. Але раптом її очі розплющилися незвично жваво, і вона запитала, що тоді сталося. Нічого, відповіла я.

Але щось сталося, не відступала вона. Ні, не сталося, наполягала я, дівчинка просто заснула. Ні, не заснула, сталося щось жахливе, говорила вона стривожено, і гнів почав розганяти сонливість, а я хотіла тільки, щоб цей вечір, цей день народження, річниця чорнобильської трагедії, щоб все це разом нарешті закінчилось. Сталося щось страшне, вона знову впала в нервовий плач. Так, сталося щось страшне, дівчинка загубила лялечку з одного пакету, здалася я. Ні, ще більш страшне, наполягала вона. Вона розбила голову, на неї попадали полички з іграшками, і вона в кінці померла, задихнувшись під плюшевими звірятами, а по її тілу повзали черви. Я не вірила самій собі й жахливим реченням, які в той момент виривалися з моїх вуст. А чому вона померла, промовила вона з останніх сил. Тому що вона була мертва, я сказала це голосом, який налякав її своєю жахливою інакшістю. Я вимкнула світло. Якимось чудом вона вже нічого не говорила. Я вислизнула з кімнати і пішла до вітальні. На щастя, існує ота ще одна кімната, до якої можна піти. Завжди повинна б існувати ота інша кімната.