Лідія Дімковська «Наш “непотопленний” світ на ім’я “Титанік”»

Моя тринадцятилітня донька обожнює фільм «Титанік», романтизовану трагедію з Леонардо Ді Капріо та Кейт Вінслет, яка триває три з половиною години й показує життя, що, здається, протистоїть смерті до самого кінця. У реальній же версії катастрофи якраз смерть протистоїть життю, доки цілковито його не знищує. В історії людства було чимало символічних «Титаніків»; епідемія коронавірусу продемонструвала ще один. Ми, як і будівничі лайнера, вважали, що світ, де ми пливемо, тобто живемо, непотопленний, а він явно тоне — просто на очах.

Обладнавши його за найсучаснішими технологіями, ми повірили, що ніхто й ніщо йому не загрожує, але пів року тому він налетів на крижину коронавірусу. У ХХІ столітті людство ще не переживало такого шоку. Найгірше, що ми досі потопаємо. Згідно з найсвіжішою статистикою за 29 серпня 2020 року, 24 587 513 осіб підхопили інфекцію, 833 566 померли, 216 держав і територій зачепила пошесть. Це найглобальніше лихо нашого віку.

Наш світ на ім’я «Титанік» залишив далеко позаду світи ХХ, ХІХ, ХVIII та решти століть насамперед з огляду на свою неоліберальну, споживацьку логіку: що більше витрачаємо, то більше виробляємо. Контраст між багатством і нуждою, між розкішшю і злиднями, між споживацтвом та екзистенційними потребами, між вищими та нижчими класами став таким очевидним, що важко опиратися спокусі порівняти два «Титаніки» — корабель 1912 року та світ 2020-го. І там, і там перший клас плив у розкоші й насолодах, а пасажири / мешканці платили величезні суми за кожну крихту свого комфорту й потребували робочої сили, яка примножувала б їхні багатства, доки вони відпочивають. Деякі слуги й робітники похмуро сновигали третім класом, мріючи про безкласове життя. У другому не бракувало комфорту і зручностей — хіба що, можливо, ліфтів було менше, і їздили в них дещо дрібніші цабе, хоч усе одно досить заможні, щоб мати все, чого хочуть. І в першому, і в другому класі були люди з рейтингів найбагатших людей «Форбсу», серед них — спортсмени, які за кожен гол чи сет отримували мільйони, зірки шоу-бізнесу, яким за ролі в житті та кічі платили не менші суми. Натомість у третьому класі можна було зустріти науковців і митців, які здебільшого мусили гаяти свій час на ґрантові подання замість досліджувати і творити. У найглибших закутках тулилися мігранти й злидарі, які мріяли про кращий світ, а втратили все в глобальній кораблетрощі. І корабель, і світ на ім’я «Титанік» — це не лише історія затонулих мігрантських мрій про багатство, щастя та успіх. Усі мандрували нашим світом із різних причин: одні жили заради роботи, інші працювали, щоб жити, хтось жив задля насолод, хтось хотів бодай побачити, як вони виглядають, а дехто просто виживав. Ні на кораблі, ні в нашому світі немає (і не було) невразливих категорій людей. Саме тому сьогодні кожен, хто тримає в руці позитивний результат тесту, хоче бути насамперед здоровим і живим. Адже між здоров’ям і життям є якісна різниця, ще й яка!

У лютому 2020 року, коли світ облетіла звістка про новий коронавірус із Уханя, наш «Титанік» повернув у бік Азії. Попередження надходили одне за одним, але на них мало хто зважав. Усі були заклопотані своїм життям, дехто відповідав достеменно так, як Джек Філліпс із лайнера: «Мовчи, я зайнятий». І поки новий коронавірус уже косив життя китайців, у інших частинах світу лише вряди-годи хтось тиснув на тривожну кнопку, вигукуючи: «Обережно, COVID-19!» Усі гадали, що вірус із Уханя не пошириться на решту світу, тож пасажири навіть не думали рухатися з місця, де їх застав спалах епідемії, не збиралися відмовлятися від задоволень і звичок та сідати до рятувальних човнів, яких однаково було мало. Штурвал нашого світу не ухилився від крижини: ми врізалися точнісінько в неї, крига пробила корпус, і хвороба, наче морська вода, почала заливати відсіки континентів. Позаду захряснулися герметичні двері, й вірус поширився спершу на кілька країн, а потім на все більшу й більшу територію, дедалі глибше затягуючи нас, непідготованих і позбавлених імунітету. Пролунав наказ приготувати рятувальні човни, Всесвітня організація охорони здоров’я подала сигнал тривоги, але бракувало засобів рятунку (апаратів ШВЛ, респіраторів, масок, захисних щитків, костюмів), інфекціоністів, епідеміологів і вакцини чи ліків. Невже і в майбутньому вони будуть розкішшю, призначеною лише для пасажирів першого класу, мешканців розвинутих країн, а не для злидарів із третього світу? Там, де вдалися до запобіжних заходів, дехто взагалі не повірив в існування коронавірусу і просто повернувся до нього спиною, живучи собі й далі звичайним життям, доки корабель-світ потопав. Почалися репресії, покарання, комендантські години; карантин багатьох спокушав зловживати владою. COVID-19 не раз ставав виправданням для хибних політичних рішень.

На пароплаві «Титанік», у каюті третього класу, в одній шведській сім’ї вижив лише тато: загинули мати і четверо дітей. Тато все чекав і чекав їх на пристані, але марно. У нашому світі шведи також масово помирають (уже 5821 особа); цілі сім’ї вже викреслені з книги живих. Чи сьогодні — коли минуло пів року — світ краще готовий до наслідків епідемії? Чи є в нас нарешті (чи буде?) достатньо масок, апаратів штучного дихання, лікарів? Чи настане день, коли майже вісім мільярдів мешканців Землі зможуть прищепитися вакциною, якої ще нема? Ілюзія це чи реальність?

На жаль, історія навчила нас лише того, що вона нічого не вчить; ось і цю пандемію, хоч вона й лишить по собі суттєві наслідки, люди намагатимуться чимшвидше забути, сяк-так залікувати рубці після неї, аби й далі рухатися в тому самому або подібному напрямку замість змінити ключові речі в особистому та суспільному житті. Будівничі «Титаніка» залишили в науку суднобудівникам майбутнього свої помилки та хиби, а ми, будівничі світу ХХІ століття, залишимо наступним поколінням і причини, і наслідки його розпаду.

І корабель, і світ виглядали досконалими, з сучасного споживацького погляду, мультинаціональними корпораціями, якими пишаються творці. На жаль, так здавалося лише на перший погляд: усередині, у своїй суті вони були крихкими й порожніми. Їхня ахіллесова п’ята крилася саме в отому «на перший погляд», отій крихкості та порожняві, які супроводжують багатство й марнотратність. Можливо, наш світ тоне саме через надмірну швидкість, із якою мчав уперед, — точнісінько так, як лайнер? Коли з’явився коронавірус, багато хто вирішив, що ми стрімголов летимо в безодню, але було чимало й таких, хто з позицій логіки капіталізму твердив, буцімто світ рухається з нормальною швидкістю. Коли вибухнула епідемія, світ збирався загнуздати її за два тижні, а насправді гальмує й потопає вже понад пів року. Нині найсвідоміші попереджають, що в майбутньому без суттєвих змін нас чекає зіткнення з черговою крижиною. Кількість смертей через коронавірус продемонструвала очевидний факт: на нашому «Титаніку» бракує рятувального оснащення, себто апаратів штучної вентиляції легень, респіраторів, масок, лікарів, медсестер, персоналу в будинках для літніх людей і, ясна річ, вакцини та ліків. На початках пандемії в інтелектуальних колах ширився оптимістичний гамір: ось, мовляв, і настав кінець неолібералізму, світ повернеться нарешті до істинних цінностей, кожному знайдеться місце під сонцем, ніхто не голодуватиме, бо розподіл капіталу буде справедливим, люди розумніше ставитимуться до подорожей і використання природних ресурсів, не забруднюватимуть довкілля, не будуть такими марнотратними, якість життя зросте... Але що довше тривала епідемія, то марнішими ставали надії на відновлення соціальної справедливості. Досить роззирнутися довкола, щоб переконатися: люди дочекатися не можуть, коли повернуться до звичного життя, а держави, перш ніж подумати про безхатченка, сто разів подбають про капітал, від якого тому безхатченку ніколи не було ніякої користі. Так, світ потопає, а капіталізм — ні.

Корабельний оркестр на «Титаніку» продовжував грати, навіть коли стало очевидно, що судно потоне, забравши його з собою. На самому початку епідемії саме музиканти були нашими першими спільниками в нещасті, граючи й співаючи з вікон і балконів своїх домів. Доля першого лікаря, який привернув увагу до коронавірусу й помер за сумнівних обставин в Ухані, щоб невдовзі в дусі чорної комедії бути проголошеним мучеником, дещо нагадує долю Вільяма Томаса Стіда, загиблого пасажира «Титаніка», який інтуїтивно передбачив свою смерть. Його слова «ось що може трапитися і трапиться, коли лайнери вирушають у море з недостатньою кількістю шлюпок» звучать наче невимовлена фраза китайського лікаря. Наче відлуння «Чуми» Камю, «Сліпоти» Сарамаґо, «Кохання під час холери» Маркеса.

Уже ніхто не сумнівається, що після епідемії цілому світові доведеться щосили інвестувати в систему охорони здоров’я, освіту, науку й культуру. Питання лише, чи це справді станеться. Де митці серед усього цього балагану? А культура ж найкраще гоїть рани від соціальної дистанції: всі ми дивимося онлайн-вистави, концерти, виставки, безкоштовно скачуємо фільми, читаємо електронні книги; таке інтенсивне споживання культури рідко трапляється в нормальних умовах, але ті, хто її творить, — митці, — лишаються символом прекаріату й часто стають жертвами порожніх обіцянок влади.

Пароплав «Титанік» затонув 1912 року, а наш світ на ім’я «Титанік» тоне сьогодні, 2020-го. Можливо, одна з небагатьох рятувальних шлюпок — Ноїв ковчег? Але хто й на який суходіл зійде з нього?

Усі права застережені. Жодна частина цієї антології не може бути відтворена в будь-якій формі й будь-якими засобами без попереднього письмового дозволу ГО «Форум видавців».