Спецпроєкт «Культура вибору: як ми обираємо» на 28 BookForum

Актуалізувати тему вибору та виборів в Україні - мета спецпроєкту «Культура вибору: як ми обираємо». Матеріал підготувала партнер спецпроєкту Центральна виборча комісія.

Нагадаємо, фокусна тема 28 BookForum — “Гра в дорослішання: як ми зростаємо незалежними”. Незалежність, безумовно, відповідальний процес дорослішання. А ще це про вміння обходитись зі своїми переживаннями і думками; набути та окреслити власну унікальність. Ми зібрали 5 незалежних історій українців, що творять сучасну культуру.

Коли вперше відчули себе незалежними?

Валентин Кузан, фотограф

Фото: Ігор Єфімов

Я пригадую два моменти гострого відчуття свободи, якщо казати про ті, що могли би претендувати на першість. Один із них пов'язаний із відчуттям особистого простору. Перед тим, як отримати власну кімнату, я навчився лазити по деревах. І мало не жив на них, бо читати внизу стало нестерпно — постійно просили щось допомагати по господарству. І я брав, наприклад, томик Фенімора Купера про індіанців і читав на старій крислатій яблуні, якої вже, до речі, нема. А ще я поділив нам із двоюрідним братом, котрий приїжджав на літо, два молоді горіхи. Через велику кількість гілок по них можна було лазити, як по драбині, головне було спочатку підстрибнути і підтягнутися на найнижчій і найтовстішій. І ось раз я вирішив випробувати, наскільки високо залізу і опинився на тому рівні, коли рятує тільки те, що стаєш і тримаєшся прямо біля стовбура, бо гілки вже тонкі. І на цій висоті вітер уже похитував мене з верхівкою дерева в різні боки. Там я і відчув гостро власну свободу. Свободу бути тут, ризикувати собою, свободу бачити, що є довкола, через верх будинку, чи окей, літньої кухні. І свободу бути там, де ніхто не змушує збирати худобі надгнилі яблука і не може мене знайти. Принаймні на певний час.

А в другому моменті я сиджу з однокурсником на лавці біля умивальників на поверсі філфаку в універі. Нас виперли з університету. І звідкись, чи то він приніс, чи хтось із наших — береться шампанське. Ми говоримо про життя, справедливість, універ, нас підтримують хлопці, певно, усі хлопці з поверху, всі п'ять... Ну і пишаємося собою. Бо не пам'ятаю, що там було в однокурсника, але мене завалив політолог, якому я не заплатив хабаря. І я ще не розумів, що саме відчуваю остаточно, але зараз сказав би, що святкував свободу від причетності до світу, в якому є хабарі. Чи свободу від прогинання перед мудаками. Чи якось так. Ну а потім я таки без хабарів поновився в університеті, пропустивши два тижні навчання у вересні, але це вже зовсім інша історія.

Олександр Грехов, митець

Фото: Євген Медовник 

Колись жартував, що найскладніше в дорослому житті – це робити вигляд, що ти дорослий. І мені дуже подобається, що в цій грі немає кінця, і можна грати до фізичної смерті. З кожним роком все більше «дорослішаєш», але залишаєшся всередині крихкою дитиною, та зі своїм нажитим досвідом, досвідом інших людей навколо тебе, яким якщо треба, то можна прикритися, і зловити той момент в житті, коли можеш відчути себе по-справжньому незалежним і дорослим, щоб приймати важливі рішення в своєму житті.

Люблю розповідати свою улюблену історію, яка самого мене мотивує кожен день, і дає розуміння, що завжди повинна бути свобода вибору, і ніколи не пізно щось змінювати у своєму житті. Коли на 34-му році життя кинув фінансово більш вигідну роботу, і пішов у сферу (ілюстрацію), в якій нічого не розумів, та й зараз, не те, щоб дужею. Одна з найбільших авантюр в житті, яка згодом дала новий якісний ривок у житті, та те невловиме відчуття щастя, якого зараз стало набагато більше. І найприємніше відчуття, яке з'явилося за останні роки, і яке, звичайно ж, тішить моє его, як митця, що теми (сенси), які піднімаю в своїй творчості, роблять життя інших людей трохи кращим, і навіть якщо все це обчислюється десятками людей, то все це не дарма.

Сергій Мартинюк, лідер гурту “Фіолет”, автор

Фото: Лора Молодець

Моя незалежність спіткала мене влітку 2004-го року у приймальній комісії на той час Волинського державного університету ім. Лесі Українки. До останнього я був певен, що як мінумум найближчі п’ять років свого життя буду гризти граніт історичної науки. Натомість, одним вольовим і до дідька спонтанним рішенням – дорослість, самі розумієте – подав документи на спеціальність «Політологія». Ми виховуємо еліту нації, сказав тоді хтось у приймальній, і я безкомпромісно відчув – це воно.

Хтозна, як склалося моє життя, якби я став студентом-істориком… Втім, уже восени 2004-го, замість навчання, я з головою пірнув у громадсько-політичну діяльність.

"Геть кучмізм", – кострубаті написи балончиком на луцьких стінах: "Янукович зек". Перші півночі в луцькому міськвідділі і дебют у всеукраїнських ЗМІ з новиною про затриманих на Волині активістів, опозиційні акції в Києві, промерзлі до кісток та вічно мокрі ноги на Помаранчевому майдані, революційна романтика і беззаперечна віра в краще, пізніші юнацькі розчарування в українському політикумі, перші організовані концерти, фестиваль Бандерштат, таке бажане завершення університету, поява Фіолету, концертні тури країною, перші радіохіти, мандрівки з виступами за кордон, вихід дебютного роману…

Десь у всьому цьому і досі пульсує мій вічний синхрон з землею, на якій я народився. З незалежністю, яка в один момент дала нам все і нічого. З реаліями, в яких наші батьки і ми відчували незалежність не як бажаний століттями політичний здобуток, а радше як своєрідний спосіб виживання в державі, де питання персонального щастя, добробуту і безпеки кожного громадянина було і лишається справою його рук та голови.

Самобутньо? Так. Ущербно? Напевно. Складно? Ще б пак. Але в тому і є наша сила - всупереч всьому йти вперед. Де-інде я б навряд так гостро і навіть матеріально відчував свою незалежність як тут. Десь-інде я наврядт був би тим, ким є на день сьогоднішній. Моя незалежність… Далі буде.

Богдана Неборак, редакторка The Ukrainians, журналістка,

менеджерка культурних проектів

Фото: Андрій Кузьмін

Думаю, що незалежність відчувається, коли маєш вибір, можеш самотужки вибирати, а потім береш за нього відповідальність. Я не мала відчуття здобуття персональної незалежності, бо ніколи не чулася скутою, мене виховували радше у дусі того, що можливо все. Проте є моменти, коли особливо яскраво відчуваєш таку всеможливість, для мене ними стали вступ до університету Франка на бакалаврат, згодом — вступ до Могилянки на магістерку. Може, хтось думає, що університети сковують, але я завжди відчувала, що освіта мене звільняє.

Якщо говорити про незалежність України, то я завжди трактувала її як природний стан справ. Що було інакше я вперше усвідомила, коли довідалася історію мого хресного тата Ігоря Калинця, в’язня совєтських таборів. 1972 року Ігор Калинець, услід за дружиною, був засуджений до 6 років ув’язнення суворого режиму і 3 років заслання за антирадянську агітацію і пропаганду. Я ходила поруч з тюрмою на Лонцького у Львові та не могла уявити, як це — коли тебе допитують за декілька кварталів від рідної домівки за те, що ти — український поет. Тоді я почала не так розуміти, як відчувати, що незалежність — це не просто так. Сьогодні я дякую, що покоління Ігоря Калинця змагалося за Україну та українськість, бо саме тому сьогодні ми можемо говорити про 30 років відновленої української незалежності.

Ольга Носко, комунікаційниця Музею Ханенків, авторка та ведуча

програми «Ідемо в музей» (UA: КУЛЬТУРА)

Фото: Альона Лобанова

Відчуття незалежності насправді трохи жорстоке. Найбільш гостро я її відчуваю у моменти, коли начебто нема чого втрачати. Ну, або кількість того, що можна втратити зменшується на якусь особливу вагому частину. Пішла кохана людина – і ти звертаєш увагу на свою самостійність та центричність на власних потребах. Звільнилася з роботи – відчуваєш цю трохи екзистенційну свободу.

Пару років тому я вперше самостійно зняла квартиру. Вирішила, що не хочу переїжджати з центру і знайшла досить вбиту однокімнатну квартирку з видом на один з моїх улюблених зелених будиночків. До цього я ніколи не жила одна. Мені було страшно та незрозуміло. І лише з часом я почала кайфувати від цієї абсолютної незалежності. За півроку, як раз коли я почала відчувати землю під ногами, нас всіх закрили на перший, найсуворіший карантин. І я вперше опинилася ізольована наодинці на такий термін. І знаєте що? Це було взагалі окей. Сьогодні я не можу згадати жодного мінуса – хоча впевнена, що тоді відчувала самотність, мала проблеми з відкриванням банок (хто ж їх так закручує?) і скучала за доторками інших людей.

Для мене незалежність – це пам’ятати про внутрішні опори в самій собі. Все навколо може змінюватися, але ти вільна ставитися до цього так, як сама обереш.

Іванна Стець