5 демотивувальних фраз, які я почула перед тим, як видала книжку

Мало хто знає, скільки зусиль автора й видавця за кожною книжкою, особливо якщо письменник — дебютант. Оксенія Бурлака, авторка підліткової повісті «Поцілунок був не останній» ділиться п’ятьма випадками зі свого життя, які ледь не змусили її відмовитися від мрії.

Педагоги: «Середнячок. Таланту нема»

Усе моє шкільне життя було бурхливо-творчим — я строчила прозові й поетичні твори, бо з усіх сил мріяла стати відомою письменницею. А коли прийшов час готуватися до вступу в університет, вирішила податися на «Літературну творчість». Цілий рік готувалася, відвідувала курси. Перед вступом батьки посадили мене перед собою й розповіли, що показували мої роботи одному професорові з універу, в який я тоді збиралася. Той сказав їм, що не варто витрачати час, бо мої тексти — «середнячок», і таланту немає. Ті слова зламали мої крила. Це була справжня драма, «емоційна агонія» зі сльозами й неприйняттям.  На «Літературну творчість» я документи так і не подала. Пішла вчитися на журналістку. Але від мрії не відмовилася, просто відклала її «на потім».

Що я тоді відчувала: Мене, сімнадцятирічну дівчину, дуже ранило, що батьки повірили вердикту «дяді-професора» й так просто з ним змирилися. Найрідніші мені люди засумнівалися в моїх здібностях, і я, зрештою, теж. Були моменти, коли хотілося грюкнути дверима й крикнути своїй дитячій мрії «Арівідерчі!».

Батьки: «Доню, письменник — це не професія»

Коли тобі сімнадцять, важко знайти якісь аргументи, щоб посперечатися. Хоч я й не вступила на бажану спеціальність, усе ж знайшла способи розвиватися й вчитися. Літературну вправність нині можна відточувати будь-де й будь-коли, бо ж є у нас «дядько google», а також вдосталь курсів, майстер-класів і лекцій. Нині, маючи вже достатньо досвіду в шоу-бізнесовому піарі й копірайтингу, розумію, що письменництво для мене ─ хобі, яке потребує значних емоційних, інтелектуальних і часто фінансових інвестицій. І що більше маєш різного професійного досвіду, то цікавішими можеш зробити свої твори.
Що я тоді відчувала: Образилася страшенно, але зараз розумію, що, як і всі батьки, вони бажали мені не тільки цікавої, а й прибуткової професії. «Хочеш писати ─ пиши статті на замовлення» ─ це був компроміс, а компроміси не завжди погані. З власного досвіду знаю, що копірайтери в нашій країні заробляють більше письменників.  

Коментатори: «Ти пишеш із помилками»

Уже другокурсницею я почала публікувати свої статті в одному онлайн-журналі, й у коментарях до свого тексту побачила страшно образливі слова. Якась дівчина без аватарки написала, що я безграмотна, і мій матеріал читати неможливо. 
Що я тоді відчувала: Це мене дуже дістало. Текст був написаний російською мовою, якої нас ніхто не вчив ні в школі, ні в універі. Помилки й правда були. Це зрозуміла, коли все проаналізувала. Звісно, трохи засмутилася, але відтоді почала ставитися до своїх текстів уважніше, стараючись не давати коментаторам приводу до чогось докопатися.

Ті, кому я пропонувала свої твори: «Все дуже гарно, але не те»

Подорослішавши, почала писати поезію, прозу й відправляти  у різні видавництва, а артистам пропонувала авторські пісні. Відповідали мені рідко й переважно однаковою за змістом фразою: «Дуже добре написано, але не те». Фраза «не те» доводила мене до сказу, бо я не розуміла, що не так? Що всі вони мають на увазі?
Що я тоді відчувала: Розчарування, інколи злість. Але одного дня раптом зрозуміла, що кожна відмова ─ урок, який треба пройти. Це ніби знак ─ ти не готова, працюй над собою ще. Слабкі здаються, вперті знову й знову стукають у двері. 

Раніше писала  «для себе». Робила так, як подобалось мені. А потім прочитала дуже мудру цитату Карнегі: «Особисто я люблю суницю з вершками, але риба чомусь надає перевагу черв'якам. Ось чому, коли я йду на рибалку, я думаю не про те, що люблю я, а про те, що любить риба». Дуже важливо розуміти те, для кого ти пишеш, і що пишеш. Тому коли обрала видавництво, з яким хотіла працювати, проаналізувала їхні книги, а потім сіла й написала повість спеціально для них. І от нарешті я почула таке бажане: «Дуже добре, це саме те, що нам треба».  

Видавець: «Ваша повість не має запаху. Ви не старалися!»

Видати книжку ─ нелегка праця. І після того, як мені сказали «так, беремо в роботу», пройшло немало часу. Були моменти, коли здавалося, що мрія висить на волосині. Якось, після двох виснажливих тижнів доопрацювання свого твору, який от-от мав стати книжкою, я почула від видавця фразу: «Ваша повість не має запаху. Ви не старалися!» .
Що я тоді відчувала: Спершу звісно оторопіла. Потім почала гуглити, що ж таке «запах твору», бо не зрозуміла, про що йдеться. Була в якомусь ступорі, не знаючи, що і як правити. А зараз, коли тримаю книжку в руках — все стало на свої місця, пазл склався. Зрозуміла, що кожна історія має бути цілісною, енергетично наповненою, мати свою унікальну ауру й атмосферу. Це щось значно більше й прекрасніше, ніж вправно розказана життєва історія. Ця демотивувальна тоді репліка видавця – тепер найкращий орієнтир у подальшій роботі. Наші мрії часто випробовують нас на міцність. Критика допомагає нам рости над собою, розвиватися і добиватися цілей. Тож, тримайтеся й не кисніть. Усе буде супер. Перевірено.