Коротка історія про дві книги: твір-переможець конкурсу “Моя книжкова полиця”

Ведучим вечора став Володимир Бєглов. Урочистість розпочалася з офіційної частини – вручення дипломів та сертифікатів на придбання книг переможцям конкурсу ‘’Моя книжкова полиця’’. Подарунком для присутніх став прекрасний виступ Тараса Петриненка і Тетяни Горобець, пісні яких були гаряче зустрінуті глядачами, які стоячи підспівували улюбленим артистам. Спеціальну відзнаку конкурсу "Моя книжкова полиця" отримав : Володимир ВОРОНА, 62 роки смт. Варва, Чернігівської обл.  

“Коротка історія про дві книги”

  Часом отак замислишся: що не кажи, а життя – цікава річ... Нагадує воно мені таку собі залізничну колію часу, по котрій мчить потяг мого життя. І в якийсь момент, інколи зовсім для тебе неочікувано, хоча, вряди-годи, й навпаки – чітко усвідомлювано, трапляється на твоїм шляху, послуговуючись все тією ж залізничною термінологією, стрілковий переклад: клац! – і ти вже на іншій колії. Начебто для тебе й не змінилося нічого і рухаєшся ти все в тому ж напрямку, та проходить час...   Суто випадково так сталося, що першою дорослою книгою, котру я в своєму житті прочитав, був відомий історичний роман Семена Скляренка „Святослав”. Мені тоді лише восьмий рік ішов, єдиною широкодоступною культурною установою в нашому древньому містечку була бібліотека, а що дід та батько вдалися затятими читачами, то й книги в нашій родині не вибували: все про недавню тоді ще війну, в котрій обидва брали участь, або історичні – улюблена, звісно,  чоловіча тема.   Оскільки читати я навчився задовго до школи, то й таку серйозну та товсту книгу осилив без жодних проблем. Пам’ятаю, немов недавно те було, як по-дорослому поклавши нога на ногу, сторінка за сторінкою в захопленні ковтав Скляренкову книгу. Чимось вона мене вразила. Сюжетом своїм – про войовничого руського князя? Звісно! Та було ще щось у ній, тоді незнане й невловиме для мене: якісь такі, сучасною мовою кажучи, флюїди, вдихнувши котрі, закохався в „Святослава” на все життя.  „Князь Святослав ступив  уперед і одкинув полог намету. Угорі, в синьому небі, ще палахкотіла, але віддалялась від землі денниця, весь обрій, як широке знамено, затягло рожеве сяйво, а нижче, просто перед очима, ніс голубі води широкий Дунай.   Князь Святослав торкнувся тула, вийняв звідти стрілу. Це була чипрасова стріла – з вусиком із риб’ячого зуба, з пір’їною орла...   – Несіть цю стрілу кесареві Петру, – сказав Святослав, – і скажіть йому: іду на ви!”   Ще років через п’ять чи шість трапилася мені на очі в нашій книгарні ця книга і, звісно ж, я купив – разом з іншою, що була її продовженням, романом „Володимир”. Прочитав другу, ще раз перечитав першу – з насолодою, смакуючи. Що перш за все приваблює підлітка в книзі? Сюжет, події, героїка. Звісно, Скляренкова книга має і гарно вибудовану канву розповіді й багато героїв, на котрих так хочеться бути схожим кожному хлопчині. Та окрім того в ній так само було для мене ще щось – що притягує, змушує час від часу перечитувати, така собі невловима привабливість. Завдяки Семенові Скляренку я полюбив історію – на все життя – і вже не міг байдуже пройти повз книжкові полиці з історичною літературою. Таким чином, поволі, зібрав і власну бібліотеку – все на ту ж тему.   Літа собі плинули, я подався в дальні світи, а коли повертався до рідних пенатів, чи то пак до батьківського Домовичка, завжди знаходив час взяти до рук улюблену книжку: Микула спустився з валу, зайшов до хижі. Сів біля вогнища й сказав Вісті:   – Оце я буду їхати, Вісто! Збери мені порти, дві сорочки й постоли, бо їду я далеко – на рать.   Віста сплеснула руками.   – Ти їдеш на рать? Але куди   Замислено дивлячись на вогонь, в якому перекочувались червоні й жовті язики, Микула відповів:   – На ромеїв іду... далеко-далеко!”   Молодість моя, як і годиться, перейшла в зрілість; багато чого відтоді перевернулося і в навколишньому світі. Я вже дивився на світ дещо іншими очима – так має бути, проте любов моя до „Святослава”, як і раніше, лишалася незрадливою. Навіть попри розуміння, що в книзі немало ідеологічних нашарувань – в таких вже умовах довелося творити Семенові Дмитровичу. Ось, будь ласка, це місце... і ось... і ще одне...   Але що найголовніше в читанні? Слідкувати за сюжетом? Тепер вже я розумію, що часом сюжету, як такого, в книзі взагалі може не бути. Отримувати задоволення від самого процесу? Звісно, але непродуктивно сприймати книгу лише, як розвагу. Тоді невже продуктивність читання вимірюється рівнем твоєї критики, кількістю того, що тобі в книзі не сподобалося? Та ж ні...   Усвідомити, що саме хотів сказати автор – ось мета читання! Семен Дмитрович Скляренко зумів, як ніхто розповісти про далеку, майже невідому, в мороці століть приховану нашу історію. Ще нікому не вдалося краще від нього передати дух тієї далекої епохи, дух, без котрого годі й мріяти щось зрозуміти чи усвідомити події тих часів. Чому так лягає на душу Скляренкове письмо? – бо наше глибоке коріння там! Бо ті „флюїди”, що більш, як півстоліття назад так припали мені до душі – то неповторний „давньоруський” стиль Семена Дмитровича: щось від билин, від перших літописів – їхні героїка, поетика, певний пафос – вони в душах наших.   І коли вдвадцяте, може, перечитавши улюблений роман, кинулися раптом мені у вічі саме ось ці рядки авторської віршованої передмови: -  а ви, живі, – да не судіть, якщо не все сказав, – то доскажіть, коли не так сказав, – то допишіть...” , Я зрозумів їх, як намір Скляренка в чомусь виправдатися за кляті ті нашарування, та ще більше – передати естафетну паличку історичного письма комусь іншому, далекому своєму послідовнику, колезі. Бо в ідеалі найголовніше, що маєш ти винести з читання книги, це усвідомивши, що саме хотів сказати її автор, вивчити якомога досконаліше предмет оповіді й відштовхнувшись від праці свого попередника, надихнувшись нею, піти далі, в надії, що твій труд теж стане для когось підґрунтям  – саме так відбувається розвиток цивілізації.   Що далі? Чотирнадцять останніх літ я детально й прискіпливо вивчаю історію Русі. Написав свій історичний роман, – „Відступник”, – котрий став переможцем на Міжнародному літературному конкурсі „Коронація слова 2018”: здобув там першу премію. Про що моя книга? Про дохристиянську Русь, Святославові часи.   – Семене Дмитровичу, я досказав  і дописав те, що не встигли, чи в силу певних обставин, не змогли Ви: як заповідали. Що в мене вийшло – розсудять Час та люди, жаль, що не Ви. Звісно, хотів би, щоб і моє письмо стало для когось трампліном, як і Ваше для мене. Бо епіграфом до свого роману я взяв усе ті ж Ваші римовані рядки – як Ваш (а не мій) заклик та заповіт: щоб простягнувся він від одного письменника до іншого на багато поколінь!   ... П’ятдесят п’ять літ назад минув я той стрілковий переклад на колії мого життя – майже непомітний життєвий епізод: всього-навсього перша прочитана доросла книга, та лише тепер ось потяг долі прибув на станцію „Мій історичний роман”. Ну хто б міг тоді подумати?!