Літературні міграції. Історія Івана Непокори

Літературні міграції. Історія Івана Непокори
[:ua]Рубрика «Літературні міграції» – це цикл розмов із українськими авторами, що живуть та творять за кордоном. Про те, як означує для себе межі кордонів у житті та літературі розповів молодий український поет та перекладач Іван Непокора, що проживає в Канаді. У кожного свої причини жити та працювати за кордоном. Якою є твоя історія? До Канади свого часу виїхали мої батьки. Тому, фактично, я не мав вибору. У Львові я навчався як іноземець, проте згодом повернувся назад, бо зрозумів, що лише витрачаю час. Писати почав у Канаді. Чи відчуваєш різницю, коли твориш у різних країнах? Чи можна розділяти ці «досвіди писання»? Ні, не відчуваю. Хіба що у Торонто я можу зосередитися на роботі, а у Львові в мене велике середовище друзів і тому доводиться часто відволікатися. Писати ти почав за кордоном, а перекладати? Перші спроби перекладу робив ще навчаючись у Львові. Почав перекладати поезію, зокрема, Паунда. А потім взявся за драматургію. Я завжди любив драматургію, сам пробував писати п’єсу, а потім зрозумів, що я про це майже нічого не знаю і було би добре зрозуміти явище, перш ніж самому щось писати... І так почав перекладати. Думаю, що це добрий спосіб і прочитати більше, і глибше придивитися до драми. Переклад – це не лише робота із мовою, це також і переклад з культури на культуру. І, вочевидь, це також спосіб подолати межі, відстані? Це навіть не долання відстаней, а спосіб розпочати розмову із світом. Бо коли ти закритий, то виходить монолог. В Україні люблять нарікати на те, що в нас досі немає нобелівського лауреата з літератури, що нас не знають у світі. Але щоб нас дійсно знали, щоб ми були цікаві світу, треба бути до нього відкритим і розуміти, що там вже є, а що унікального ми можемо запропонувати. І переклад тут відіграє важливу роль. Це початок цієї розмови.   Як обираєш тексти для перекладу? Зазвичай намагаюся прочитати якомога більший доробок автора і вже, посилаючись на власний смак і досвід, обираю тексти, з якими би було варто працювати. Тоді намагаюся домовлятися за авторські права. Наприклад, у випадку із Гарольдом Пінтером нам пішли на зустріч і віддали ці права за вигідну ціну. А от щодо перекладу Тома Стоппарда, то там мали бути чотири п’єси, але вдалося домовитися лише про дві. Чи можна сьогодні говорити про український контекст культури в канадській діаспорі? Можна говорити про два типи українських емігрантів в Канаді. Молоде покоління найперше вливається у світовий діалог. Пригадується приклад піаніста Любомира Мельника. Він не змінив ні імені, ні прізвища, не приховує свого походження. Сьогодні він досить відомий і цікавий світу. Звичайно, якщо порівнювати із літературою, то йому легше, адже у музиці не має значення мова... Але є й ті, хто далі продовжують вести монолог – продовжують сумувати і шкодувати за минулим... Такі українці нецікаві й на Україні. Чи відчуваєш на собі вплив іноземних авторів? Так, відчуваю. Перечитую Томаса Транстрьомера. Із Робертом Блайєм вони листувалися понад п’ятдесят років, перекладали тексти один одного..., проте зустрічалися рідко, час від часу. Саме вони і допомогли мені зрозуміти, що насправді немає різниці, де ти твориш. Перекладаєш ти під іменем Івана Кричфалушія, а твоя збірка поезій «Пісні для О.» вийшла під псевдонімом Іван Непокора. У твоїх поезія можна знайти багато речей пов’язаних із пам’яттю, наскільки ти пов’язуєш літературу із цим поняттям? Минуле всередині нас. Це озирання до пам’яті, це поклики, перегукування. Часом, щоб зрозуміти куди далі рухатися і вертаєшся до пам’яті. Ти пригадуєш що і чому зробив і тоді розумієш, хто ти і куди маєш рухатися далі. Чи плануєш взяти участь у цьогорічному Форумі видавців? На Форумі я планую бути. Окрім перекладу п’єс С. Беккета ми готуємо в перекладі Анни Вовченко п’єси Лорки та книжку Озрен Кебо «Сараєво для початківців» у перекладі Катерини Калитко (Іван співпрацює з видавництвом Discursus, координатор серії книг «otto-drama, otto-prose», перекладач та редактор – ред.). Це роздуми, репортаж людини, яка пережила облогу Сараєва. Це думки поспіхом, намагання зробити висновки, щоб зрозуміти, що ж буде далі. Це дуже болюча книжка і ми хочемо її видати, щоб люди могли осмислити війну і щоб українці могли зробити висновки. Для мене це також є хорошим прикладом як ще можна писати. Книга позбавлена патріотичного пафосу і для мене це книга після прочитання якої я зрозумів, що мене вже ніхто ніколи не зможе переконати, що війна може бути корисною. Над цією книгою я працюю, перебуваючи в Торонто, Катерина Калитко була в Сараєві, редакторка Анна Процук – у Львові, оформлює книгу «Аґрафка» у Польщі... Ми робимо одну книгу, знаходячись у чотирьох країнах і на двох континентах, тому, думаю, що кордони існують лише в людській голові. Розмовляла Мар'яна Зеленюк Фото - зі сторінки автора у facebook[:]