Персона Форуму. Вітольд Шабловський

[:ua]Польський журналіст та письменник Вітольд Шабловський (пол. Witold Szabłowski) – частий гість Форуму видавців. Цього разу він візьме участь у тематичному форумі «Художній репортаж», у межах якого презентуватиме книгу «Танечні ведмеді» та буде учасником дискусій.  Вітольд Шабловський вивчав журналістику у Варшавському та Стамбульському університетах, а також стажувався в турецькій службі телеканалу CNN, працював у «Gazeta Wyborcza». Статті та репортажі Вітольда Шабловського, присвячені сучасному життю та культурі турецького суспільства, є центральними у його доробку та були відзначені престижними преміями. Серед них – премія Європейського парламенту, нагорода імені Беати Павлак, що присуджується в Польщі за найкращу публікацію про інші релігії та культури, нагорода Melchiora та ін. У видавництві «Темпора» вийшло кілька книг Вітольда Шабловського – «Убивця з міста абрикосів» (переклала Дзвінка Матіяш), «Наша маленька ПНР» та «Танечні ведмеді» (обидві переклав Андрій Бондар).   Про те, чим буде цікава творчість польського репортажиста Вітольда Шабловського українському читачеві розповіла Олеся Яремчук, журналістка, кураторка тематичного форуму «Художній репортаж»: «Вітольд Шабловський належить до тих репортерів, яких не стримують географічні та часові перешкоди й кордони. У свої 35 років цей репортажист об’їздив півсвіту, починаючи від Європи й закінчуючи країнами Азії, Африки та Латинської Америки. Він перепробував багато робіт, часом таких несподіваних, як, скажімо, водій чи посудомийник у Копенгагені, або працівник готелю в Туреччині. Як каже Андрій Бондар: «У випадку з Вітольдом Шабловським не важливо про що пишеш. Не важлива міра екзотики, не треба їхати за чотири тисячі кілометрів, щоби зробити добрий репортаж». Його тексти вирізняються проникливим, часом іронічним стилем, а змістове наповнення демонструє, як далеко може зайти репортер, описуючи реальність. Він безумовно є одним з найкращих польських репортажистів. Можна собі уявити розмах, прочитавши новину, що його тексти купило одне з найкращих англомовних видавництв у світі – «Penguin», що свідчить про те, що незабаром його книги будуть у книгарнях цілого світу. Цьогорічний «Форум видавців» — добра нагода послухати та поспілкуватися з цим непересічним автором. Так, в Україні тексти Вітольда Шабловського вже достатньо відомі. 2012 року у видавництві «Темпора» вийшла книга репортажів «Убивця з міста абрикосів» про життя і культуру Туреччини, 2013 – «Наша маленька ПНР» – репортаж-перевтілення, в якій репортер зі своєю дружиною Ізабелою Мейзою описали власний досвід експерименту «перенесення» в Польську Народну Республіку. А цього року у рамках тематичного форуму художнього репортажу Вітольд Шабловський презентує свою книгу «Танечні ведмеді» – про Болгарію, а також інші посткомуністичні країни, у яких ідеться про важкий період трансформації. Унікальна можливість поспілкуватися з автором у читачів буде 17 вересня — у рамках дискусії «Репортаж без кордонів. Зустріч із Вітольдом Шабловським» він зможе відповісти на всі запитання. Але взагалі за ним важко вслідкувати. Так, у вересні до Львова Вітольд приїде якраз після презентації у Польщі нової книги, над якою він працював останні роки – історії про те, як українці в часи Другої світової війни рятували поляків та євреїв. Тож, безумовно, тем для обговорення буде багато». Книга «Убивця з міста абрикосів», що вийшла 2012 року у видавництві «Темпора» у перекладі Дзвінки Матіяш, є однією із найвідоміших книг автора та розповідає про історію Туреччини, стереотипи та погляди у сучасному суспільстві відносно турків.  «Уже тільки цей репортаж мав би показати, що Туреччина не просто собі має територію завбільшки з Україну, а за населенням удвічі більша (міста-мільйонники трапляються теж на «далекому Сході» краю), не просто розділяє в буквальному сенсі Європу та Азію, а й ментально перебуває на їх межі, з причини чого нерідко переживає муки й корчі. А ще – щоб нагадати українцям, що Туреччина — це не лише країна дешевого одягу й нав’язливих женихів, а наша багатодавня і дуже багато в чому подібна сусідка: Чорне море має так само й південне, турецьке узбережжя. Що треба вивчити нарешті кілька нових географічних назв поза Стамбулом, Анкарою та Анталією.»

                                                                                                                            Роман Кабачій, ЛітАкцен

Книга Вітольда Шабловського «Танечні ведмеді» вийшла друком лише цього року і буде презентуватися на 23 Форумі видавців у Львові. Книга є алегорією до посткомуністичного часу та описує життя у пострадянських країнах – Польщі, Україні, Естонії, Сербії, Албанії та ін. «Танечні ведмеді» особливі своєю метафоричністю: автор досліджував дресированих ведмедів, які десятиліттями жили в родинах болгарських ромів, заробляючи для них гроші, – після того як їх було забрано від господарів, щоб навчити жити на волі... При цьому репортаж показує, як неймовірно складно перейти від неволі до свободи, і в багатьох моментах ми впізнаємо у ведмедях власну країну. У другій частині книжки йдеться, власне, про країни, уже без метафор».

Анастасія Левкова, ЛітАкцент

Уривок із книги «Танечні ведмеді» Вітольда Шабловського Весталки Сталіна Він приходить до мене ночами. Погляне, попихкає люлькою, покрутить вуса. Посміхнеться – і одразу ж до дверей. Тоді я плачу і кричу, щоб він залишився. Але хіба якийсь мужик зглянеться на жіночі сльози? Грузин такий: напитись горілки, ввійти, швидко кінчити і заснути. Я питущих ненавиджу. Але інших тут, у Ґорі, нема. Інші – лише в американських фільмах. Інша справа – Сталін. Високий рівень культури. Він знав, як подбати про жінку, як сказати комплімент, як добре пахнути. Він жив скромно, але одягався елегантно. І не пив забагато. А якщо вже пив, то тільки добрий іноземний алкоголь. Те, що він переміг фашизм і Гітлера, я навіть не згадую. Тому я собі багато років тому сказала: Таню, якого біса ти з пияками ціпи в’язатимеш? Якого біса, якщо ти можеш жити зі Сталіним? Анна Среселі: Він – як родич Ми стоїмо перед будинком, у якому народився Іосіф Віссаріоновіч Сталін. Його батьки жили бідно. Мати прала білизну місцевим попам. Батько був шевцем. Як бачите, його будинок оточений конструкцією в античному стилі, а сусідні – зруйновано. Так, цілий район. Ні, я не бачу в цьому нічого дивного. Якби тут кури срали, а діти грали у футбол, то ви би були більш задоволені? В одному з цих зруйнованих будинків мешкала моя бабуся. Вона отримала квартиру в багатоповерховому будинку. До самої смерті вона повторювала: «Онученько, яке ж це щастя, що я народилася біля будинку Сталіна. І що досі можу дивитися на нього з вікна». Бабуся пам’ятала ще матір Сталіна. Він тут мешкав кільканадцять років. Вона – майже до кінця життя. Для нас це привід для гордості. Найбільший. Бо в нашому містечку нічого іншого не відбувається. Якби не музей, місто давно умерло б. Кілька років тому в нас була війна. Неподалік – кордон із Осетією. Сто російських танків в’їхали в Ґорі. Ми тікали до Тбілісі, я не боялася, що мені зруйнують будинок і квартиру, а я боялася за музей. Але вони нічого не чіпали. Усе ще бояться Сталіна. Не зачепили ані травинки, тільки фотографувалися під його пам’ятником. Таким чином Сталін нас із могили порятував. Коли я була у школі, то одні дівчата мріяли працювати в магазині, другі хотіли літати в космос, а я хотіла розповідати людям про нашого великого земляка. Усе своє життя я влаштувала так, щоб це здійснилося. Я почала вивчати історію. А після навчання побігла до музею запитати про роботу. Але тоді вже розпався Совєтський Союз. Музей закрили, і він ледь вижив. Лише нещодавно знову почали брати на роботу. Я була першою людиною, прийнятою в новому наборі. За цей час я вже почала викладати історію в гімназії – тож у музеї я маю півставки. А ще в університеті мене вчили, що Сталін був видатним державним діячем. Але змінилася система, а з ним також і програма, і тепер я маю навчати, що він був тираном і злочинцем. Я так не вважаю. Переселення? Вони були необхідні, щоб люди жили в мирі. Вбивства? За них відповідальний не він, а Берія. Голод в Україні? Це була природна катастрофа. Катинь? Я знала, що ви запитаєте. Усі поляки питають. Шановний, Катинь – це була війна. А на війні такі дії абсолютно нормальні. І поки ви не почали кричати, дайте мені закінчити. Ви вже охололи? Тож зараз я скажу вам, що я особисто думаю. Я вважаю Сталіна великою людиною, але ні учням, ні туристам цього сказати не можу. Тому я кажу так: «Одні вважають його диктатором, другі – тираном, треті – генієм. Як воно є насправді, кожен відповість собі сам». Татьяна Марджанішвілі: Боже, забери мене до Сталіночка Коли я дивлюся, що вони зробили з нашим любим Сталіночком, то в мене серце зупиняється! Як так можна? Як можна з такої доброї людини робити потвору, людожера, якогось монстра? Колись до нашого музею приїздив автобус за автобусом. Люди стояли в черзі по кількасот метрів. Я дивилася на обличчя цих людей і бачила, що вони випромінюють добро. А сьогодні? Одне одного загризли б. Отакий капіталізм. Тепер я вже туди не ходжу. По-перше, бо мені шкода. Молодості, праці, друзів. По-друге, бо в мене хворі ноги. Я навіть сходами сама не зайду. У березні мені виповниться 82 роки, а людина все життя здорова бути не може. Я рано прокидаюся, поріжу хлібчика, чайочку запарю, сиджу і кажу собі так: «Чому ти, Господи Ісусе, дозволив мені дожити до таких часів? Чому на нашого голубочка Сталіночка вішають усіх собак?» Але потім собі думаю: «А згадай, Таню, скільки Сталін витерпів за людей. За тебе він теж недоїдав і недосипав. З фашизмом боровся, щоб ти могла школу закінчити». І тоді беру собі медаль із ликом Сталіна, яку отримала, коли виходила на пенсію.  Гладжу його, голубочка, по вусах, і якось мені легше. У музеї я працювала від 1975 року «блюстителем» – особою, що відповідала за порядок і безпеку експозиції. Якщо хтось намагався доторкнутися до експонатів, ми мусили ходити та кричати. Було нелегко. Старі жінки приїздили з сіл і кидалися на нашого Сталіночка. Їм треба було кожну фотографію з експозиції поцілувати, як ікону в церкві. А цих фотографій – понад тисячу! Коли цілий автобус бабусь приїздив і всім хотілося цілувати, то що мені було робити? Коли директор дивився, я ходила та кричала. Але коли не бачив, то я казала: «Цілуйте, баби, дай вам Боже здоров’я! Тільки не торкайтеся маски! За жодних умов». Маска в усьому музеї – найсвятіша річ, бо це посмертна маска. Раніше я працювала в Національному музеї у Тбілісі, але мій другий чоловік був із Ґорі, і мені вдалося перевестись. Було нелегко. Музей Сталіна – це не місце, куди можна було прийти з вулиці і запитати: «У вас немає ваканцій?» Зважали на думку середовища. Я була розведеною. Перший чоловік пив і бив – немає сенсу про нього розповідати. Тоді я боялася, що розлучення виявиться проблемою. На щастя, я мала дуже добру характеристику з Тбіліського музею. Найелегантніші люди з усього світу приїздили помилуватися будинком Сталіна. З усієї Росії, з Азії, Америки. Журналісти, посли, митці. А я стояла між експонатами з карткою з іменем – горда, як не знати що. Ця робота була для мене всім. Музей був моїм домом. Чоловік цього не розумів. Не мала з ним про що розмовляти. Хоч я лише наглядала за експозицією, та все ж читала книжки, знайомилася з новими людьми. А він також пив. Пробував бити, але я вже не дозволяла. Потім він захворів, вийшов на пенсію. Цілими днями сидів у квартирі або в мами. І щоб зробити мені боляче, говорив погані речі про Сталіна. Коли розпався СССР, він показав мені язика. Так відігрався на мені. А потім помер. Шкода, що він не дожив до теперішніх часів. Тепер би язика йому показала я. Навіщо нам увесь цей капіталізм, ці американські сири, соки та шоколад? Навіть молока вже нормального не купиш, він мусить бути в коробці, бо так в Америці. Я думаю собі: «Господи Ісусе, забери мене вже до мого Сталіночка. Забери мене з цього світу, бо довше я тут не витримаю». Переклад здійснено за виданням: Witold Szabłowski Tańczące niedźwiedzie. Reportaże z transformacji. Copyright © by Witold Szabłowski & Agora SA, 2014. Усі права застережено. Ш 13 Вітольд Шабловський. Танечні ведмеді.—К.: Темпора, 2015. — 300 с. «Видавництво «Темпора» Переклад: Андрій БондарРедакція: Лесь Белей Коректура: Світлана Гайдук Дизайн: Юрій М. Барабаш © Witold Szabłowski, 2014 © Темпора, 2015[:]