Сімейна сага в Україні: тренд чи засіб проти амнезії
20 вересня відбулася публічна дискусія на тему «Чим відрізняються бабусі» за участі Олега Коцарєва, Вікторії Амеліної, Софії Філоненко, Олени Захарченко та Володимира Єшкілєва. Модератором виступила критикиня Тетяна Трофименко.
У кожного в сім′ї є своя особлива історія. Та чи можемо ми з такої історії створити справжню сімейну сагу? Таку сагу, як «Ті, що співають у терні» або ж «Гра Престолів». Думки спікерів розділилися. Тетяна Трофименко говорить, що такі тексти в українській літературі одноманітні. Вони передбачувані. Міняються лише імена і портрети. Авторка книжки «Дім для Дома» Вікторія Амеліна доводить протилежне. Її роман про історію радянського Львова, точніше, про квартиру, в якій колись жив Станіслав Лем. Оповідачем роману стає не людина, а королівський пудель Дом. Він – собака, вірний друг людини, який не фантазує, не бреше. Себто, він є неупередженим наратором.
Як бачимо, тематичний пошук триває. Українська проблема сімейних історій полягає в тому, що автори рідко пишуть про місто, а реальна родинна історія може бути лише міською. Історія наших міст не є такою аристократичною. Наприклад, як виглядатиме львівська родинна сага? Це історія про кухарок і фірманів, які заселилися в панські хати , народжували, одружувалися. Але важливо не що, а те, як писати. Треба
працювати над ремеслом. Одноманітність і повторюваність тем. Чи це погано? Якщо ми повертаємось до дних і тих самих подій, отже в цьому є така потреба. Тетяна Трофименко говорить, що вона читає доброзичливо , але не може не аналізувати те, що бачить: «Читач не буде читати, якщо це нецікаво. Отже питання в тому, чи можна написати цікавий роман про те, що бачили наші бабусі».
Олег Коцарєв зазначає, що у сучасних авторів нема цілісної картини, вони неспроможні витворити цілісну лінію. Наше покоління осмислює минуле, отже щось недоговорено. Письменник – це антена, яка тренди виловлює з повітря. Якщо до цих тем повертаються, то відбувається діалог з минулим. У радянську епоху писали не так. Зараз потрібно писати по-новому, виходити з амнезії, аналізувати історії з глобальних боків.
Автор - Марія Масюк
Фото - Галина Костик
Як бачимо, тематичний пошук триває. Українська проблема сімейних історій полягає в тому, що автори рідко пишуть про місто, а реальна родинна історія може бути лише міською. Історія наших міст не є такою аристократичною. Наприклад, як виглядатиме львівська родинна сага? Це історія про кухарок і фірманів, які заселилися в панські хати , народжували, одружувалися. Але важливо не що, а те, як писати. Треба
працювати над ремеслом. Одноманітність і повторюваність тем. Чи це погано? Якщо ми повертаємось до дних і тих самих подій, отже в цьому є така потреба. Тетяна Трофименко говорить, що вона читає доброзичливо , але не може не аналізувати те, що бачить: «Читач не буде читати, якщо це нецікаво. Отже питання в тому, чи можна написати цікавий роман про те, що бачили наші бабусі».
Олег Коцарєв зазначає, що у сучасних авторів нема цілісної картини, вони неспроможні витворити цілісну лінію. Наше покоління осмислює минуле, отже щось недоговорено. Письменник – це антена, яка тренди виловлює з повітря. Якщо до цих тем повертаються, то відбувається діалог з минулим. У радянську епоху писали не так. Зараз потрібно писати по-новому, виходити з амнезії, аналізувати історії з глобальних боків.
Автор - Марія Масюк
Фото - Галина Костик