Точки відліку. ВІКТОРІЯ АМЕЛІНА
Форум Видавців продовжує серію розмов «Точки відліку». У рамках рубрики вже відбулися інтерв’ю із Ярославом Мельником та Мирославом Лаюком. Своїми думками про те, що спонукає писати, що стало «точками відліку» для власних книг, поділилася Вікторія Амеліна.
Письменниця є авторкою книг «Синдром листопаду, або Homo Compatiens», «Хтось, Або Водяне Серце», «Дім для Дома». Дебютний роман Вікторії Амеліної увійшов у десятку рейтингу «ЛітАкцент–2014», а у 2015 році «Синдром листопаду, або Homo Compatiens» був номінований на премію Валерія Шевчука та увійшов до короткого списку премії.
Вікторія Амеліна багато подорожує світом. Тож у інтерв’ю також поділилася думками про те, як такі подорожі впливають на творчість.
Вікторіє, що спонукає тебе писати?
Хочу думати про писання не як про вигадування, а як про пошук книжки, яка вже десь є – просто ще ніким не написана. Але ти знаєш, що ця книжка мусить бути, й повільно витягаєш її... звідкись. Так, щоб не пошкодити.
Пошук затягує. Ніби дивишся під ноги й здається – в землі щось виблискує. Хочеш витягнути те щось назовні. Щоразу думаєш, це буде швидко й легко. Ще мить – і все-все зрозумієш. Швидко й легко не буває. Але ж уже видно, що річ важлива – і просто мусиш побачити її в цілості. Зібрати, зрозуміти. Ця необхідність все собою затьмарює. Обіцяєш собі, що більше ніколи в житті навіть не починатимеш... Отже, виходить, це азарт шукачки скарбів. Чи археолога – раніше я вже зізнавалася, що почуваюся таким собі археологом.
Ти багато мандруєш. Чи простежуєш вплив подорожей, знайомства із іншими культурами та мовами на власну творчість?
Знаєте, я, приміром, роман “Дім для Дома” почала писати в аеропорту. Добре пам’ятаю ці стандартні вікна на злітну смугу, колір сидінь, нервування, що ось-ось посадка на рейс, а мені треба схопити цей несподіваний голос пуделя... Ось тільки я не можу згадати, де знаходиться аеропорт. До якого міста рейс? Зали очікування такі схожі, змішалися. І тепер я не знаю, де почала писати таку важливу для мене книжку. Книжку, герої якої не впізнають свій дім, так... Але власне, виходить, неважливо, що це був за аеропорт, місто, країна, континент? Важливий факт подорожі. Можливо, саме такої, коли, прокидаючись у темряві не пам’ятаєш, де засинав. У мене був знайомий – бос у міжнародній компанії, тобто людина у безкінечних відрядженнях крізь всі часові зони – який завжди клав ліхтарик поруч із ліжком, справа. Прокидався й намацував його, бо боявся вкотре не знати, де він, і налетіти в темряві на стіну. Можливо, щоб почати писати, треба втекти від себе хоча би на кілька кроків? Не знати, де ти.
Хочу розуміти інших, але не переоцінюю людську здатність до розуміння. У мене є сестра, народжена в іншій країні. Інше покоління, інша мова, все інше. Я жартую, що сестра – інопланетянка. Ми радіємо, коли раптом знаходимо щось спільне – книжку чи музику. Ми так нечасто співпадаємо, але я люблю цей наш пошук. Пошук контакту, як в добрих книжках про Іншого.
Але якщо ми з сестрою такі різні, що я можу насправді зрозуміти про випадкового попутника десь у Непалі? Втім, усвідомлення нерозуміння є гарним початком для пошуку власного тексту.
Що стало «точкою відліку» для дебютної книги «Синдром листопаду»?
“Синдром листопаду” насправді писався довго. Хоча присутність у книжці Майданів і рік першого видання (2014-й) змушує думати інакше. Оповідання головний герой якого, як і Костя Нечай, має “хворобу співпереживання” я написала роки за два до того, як власне почала писати книжку. І взагалі, здається, такий герой і його дилема були зі мною ледь не з дитинства. Початок роману був написаний влітку 2013-го, і в ньому я відтоді майже нічого не змінювала. А поштовхом до продовження праці саме над цим рукописом я, як не дивно, вважаю не початок Революції Гідності, а поїздку до Тибету, яка втім з початком революції в дивний спосіб співпала.
Я тоді поверталася до Львова через Київ – вперше побачила протестувальників, беркутівців. Було відчуття нереальності: щойно я проходила китайські блок-пости й почувалася європейкою посеред божевільних ландшафтів і порядків, а тут... Якщо чесно, писання було останнім, про що я тоді думала. Але коли приїхала додому, за кілька днів знічев’я стала перебирати файли зі своєю писаниною. Натрапила на початок роману про Костю і – автоматично продовжила писати. Просто бачила, що буде далі.
Тож можна сказати, поштовхом було повернення з окупованої території прямо на Майдан. Потім ми всі разом пройшли зворотній шлях. Від Майдану – до блок-постів. Якась дуже жорстока іронія.
Твоя книга «Хтось, Або Водяне Серце» призначена для дітей. Чому виникла потреба писати саме для такої аудиторії? У чому відчувається різниця у роботі над книгами для «дорослої» та дитячої аудиторії читачів?
Різниця у відповідальності. Колись в колонці для Збруча я сформулювала це якось так: чим молодша людина, з якою говориш, тим довше й гучніше відлунює слово.
А потреба говорити з дітьми? Мені важко це пояснити. Звісно, є син, з яким неймовірно цікаво. Є необхідність якось говорити з ним про світ. Але не тільки це. Може, маленькі діти – загалом ідеальні слухачі? Вони знають: все, про що ми говоримо з ними, – серйозно. Навіть якщо ми сміємося й розповідаємо про щось таке неймовірне, як риби, що навчилися читати й цим ощасливили самотню людину.
Як працюєш над своїми текстами?
Є сторінки, які написала на одному диханні й нічого не змінювала – такі пишуться під ранок або в довгій дорозі... Є такі, які переписувала кілька десятків разів. Найбільше ціную, зокрема й в собі, здатність видаляти. Виділити текст, який писався, приміром, кілька тижнів, а то й місяців, і рішучо натиснути Delete. Постійно вчуся цьому.
Чи відбудуться презентації нової книги «Дім для Дома» в рамках Форуму Видавців? Про що новий роман?
Так, звичайно. Саме на Форумі Видавців роман і буде, так би мовити, офіційно презентовано. Говоритимемо про книжку з неймовірною Іриною Старовойт, буде дискусія під назвою “Декомунізація родинних історій”. Ще мене запросили провести екскурсію Львовом, зокрема розповісти про місця, пов’язані з книжкою. Моя дивна екскурсія називатиметься “Вимушена археологія”. Можливо, ще щось пов’язане з новим романом буде на майданчику урбаністики – але ще з’ясовуємо деталі.
Про що “Дім для Дома”... Про провину тих, хто вижив, про наслідки туги за минулим, про майбутнє, яке живе поверхом вище. Про те, що насправді ніхто нікому не належить, а тільки хтось когось любить – чи ні. Про неправду і пам’ять. Про можливість пробачити собі й іншим. І про те, як Львів стає чиїмсь домом, звичайно.
А може, про щось геть інше? Читачі завжди краще знають.
Розмовляла Мар’яна Зеленюк