Лана Басташич «Впіймай зайця» (уривок)
Давайте почнемо спочатку. Маєш когось, а потім його не маєш. От приблизно і вся історія. Тільки ти сказала б, що не можна мати іншу людину. Чи сказати – вона? Можливо, так краще, це б тобі сподобалось. Бути вона в якійсь книжці. Гаразд.
Вона б сказала, що не можна когось мати. Але не мала б рації. Можна мати людей за ганебно маленьку плату. Але вона любить дивитись на себе як на всезагальне правило функціонування цілого космосу. А правда полягає в тому, що можна мати когось, але не її. Не можна мати Лейлу. Тільки в разі, якщо її вбити, вставити в гарну рамку і повісити на стінку. Хоча чи залишаємося ми собою, коли одного разу зупиняємось? Знаю напевно одне: зупинятись і Лейла ніколи не поєднувалось. Тому вона і є лише розмазаною плямою на всіх без винятку фотографіях. Вона ніколи не вміла зупинитись.
Навіть зараз, всередині цього тексту, я відчуваю, як вона борсається. Якби вона могла, то пролізла б між двома реченнями, як міль між двома планками жалюзі, і знищила історію зсередини. Себе одягнула б у блискучі лашки, які їй завжди подобались, зробила б собі довшими ноги, збільшила груди, додала б ще пару локонів у волосся. А мене б пошматувала, залишила пару пасем звисати з чотирикутної голови, наділила дефектом дикції, змусила б кульгати на ліву ногу, вигадала вроджене каліцтво, через яке в мене завжди випадає з рук олівець. Можливо, пішла б і на крок далі, вона здатна на таку підлоту – можливо, вона мене взагалі б не згадала. Зробила б із мене незавершений ескіз. Ти б це зробила, хіба ні? Пардон, вона. Вона б це зробила, якби була тут. Але я – це та, що розповідає цю історію. Я можу зробити з нею все, що захочу. Вона нічого не може мені зробити. Вона – це чотири удари по клавіатурі. Я могла б ще сьогодні увечері жбурнути ноутбук у безмовний Дунай, тоді зникне й вона, витечуть її крихкі пікселі у крижану воду і віднесуть все, чим вона колись була, у далеке Чорне море. Перед тим вона омине стороною Боснію, як графиня якогось жебрака по дорозі до опери. Я могла би покінчити з нею цим реченням, щоб її більше не було, щоб вона зникла, перетворилася на бліде обличчя з шкільної фотографії, щоб була забута в міській легенді наших шкільних років, щоб була ледь помітною у маленькій купці землі, яку ми залишили там, за її будинком, поруч з отою черешнею. Я могла б убити її крапкою.
Але я обираю продовження, тому що можу собі це дозволити. Тут я принаймні в безпеці, далеко від її субтильного насильства. Після цілого десятиліття я повертаюся до своєї мови, її мови і всіх інших мов, які я з власної волі покинула, як чоловіка-тирана, одного пополудня в Дубліні. Після стількох років я не впевнена, яка саме мова це була. А все через що? Через цілком звичайну Лейлу Бегич, у потертих кросівках на липучці і джинсах з – о господи – блискучими камінчиками на дупі. Що взагалі сталося між нами? Чи це важливо? Найкращі історії так чи інакше ніколи не розповідають про те, що відбувається. Залишаються лише картини, як малюнки на тротуарі, роки падають на них, наче дощ. Можливо, треба було зробити з нас дитячу книжку з картинками. Щось, чого ніхто крім нас двох не зрозуміє. Але й дитячі книжки з картинками мусять якось починатись. Хоча наш початок – не просто мовчазний слуга хронології. Наш початок був і минув кілька разів, тягнув мене за рукав, як голодне собача. Давай. Давай почнемо знову. Ми цілий час починали й закінчували, вона пролізла у мембрану мого повсякдення, як вірус. Входить Лейла, виходить Лейла. Можу почати будь-де. Наприклад, у парку Святого Стефана в Дубліні. Телефон вібрує у кишені плаща. Незнайомий номер. Тоді я натискаю ту трикляту кнопку і кажу так ? мовою, яка не є моєю.
«Алло, це ти».
Після дванадцяти років повної тиші знову чую її голос. Вона говорить швидко, ніби ми лише вчора розійшлися, без будь-якої потреби перекинути місток через дірки в знанні, дружбі, хронології. Я можу вимовити лише одне слово: «Лейла». Вона, своїм звичаєм, не закриває рота. Згадує ресторан, роботу в ресторані, якогось типа, ім`я якого я вперше чую. Згадує Відень. А я і далі лише: «Лейла». Її ім`я на перший погляд було безневинним – малесенький стебелець серед мертвої землі. Я вирвала його зі своїх легень, гадаючи що це просто. Лей-ла. Але разом із тою невинною гілочкою виринуло з брудної калюжі найдовше й найглибше коріння, цілий ліс літер, слів і речень. Ціла мова, схована глибоко у мені, мова, яка терпляче чекала того маленького слова, щоб розпростати свої закостенілі кінцівки й підвестися, ніби ніколи й не спала. Лейла.
«Звідки в тебе цей номер?» – питаю її. Стою посеред парку, зупинилась перед якимось дубом і не рухаюся, ніби очікую, що дерево відійде в бік і дозволить мені пройти.
«Яка тепер різниця?» – відповідає вона і продовжує свій монолог: «Слухай, ти мусиш за мною приїхати… Ти мене чуєш? Поганий зв'язок».
«Приїхати за тобою? Не розумію. Що…»
«Так, приїхати за мною. Я все ще в Мостарі».
Все ще. За всі роки нашої дружби вона жодного разу не згадала Мостар, і ми туди жодного разу не їздили, а зараз він зробився непідважальним, загальновідомим фактом.
«У Мостарі? Що ти робиш у Мостарі? – запитую я. Продовжую дивитися на дерево і рахую подумки роки. Сорок вісім пір року без її голосу. Я знаю, що я кудись ішла, цей мій шлях пов'язаний з Марком, і шторами, і аптекою… Але Лейла сказала стоп і все зупинилося. Дерева, трамваї, люди. Як втомлені актори.
«Слухай, це довго розказувати, Мостар… Ти ще водиш машину, правда ж?»
«Воджу, але не розумію, що… Ти знаєш, що я в Дубліні? Слова випадають з моїх вуст і чіпляються за мій плащ як купа реп`яхів. Коли я
востаннє говорила тією мовою?
«Так, ти велика пані, – каже Лейла, вже готова знецінити все, що я могла пережити в її відсутності. «Живеш на острові, – каже, – і, напевно, читаєш цілими днями ту нудну книженцію і ходиш на бранч зі своїми розумними друзями, так же ж? Супер. Ну слухай… Ти маєш приїхати за мною якомога швидше. Я мушу бути у Відні, а ці придурки тут забрали в мене права, і ніхто не розуміє, що я мушу…»
«Лейло, – пробую я її перервати. Навіть через стільки років мені абсолютно ясно, що відбувається. Це ота її логіка, згідно з якою винна сила тяжіння, якщо тебе хтось штовхне зі сходів, всі дерева посаджені для того, щоб вона могла попісяти за ними, а всі дороги, якими би звивистими і далекими вони не були, мають один спільний пункт, той самий вузол – її. Рим – це жарт.
«Послухай, у мене мало часу. Я справді більше не маю кого попросити, всі брешуть, що зайняті, правда, в мене тут не так щоб багато друзів, а Діно не може сідати за кермо через коліно…»
«Хто такий Діно?»
«...отже, як я розумію, якщо ти вилетиш у Загреб ще в ці вихідні і сядеш на автобус, хоча Дубровник був би кращим варіантом…». «Лейло, я в Дубліні. Я не можу просто так приїхати по тебе в Мостар і відвезти тебе у Відень. Ти при своєму розумі?»
Вона деякий час мовчить, повітря виходить з її ніздрів і стукає в телефон. Це нагадує терплячу матір, яка щосили намагається стриматись, щоб не вліпити дитині ляпаса. По кількох секундах свого важкого дихання і мого розглядання впертого дубу, вона каже мені одне слово: «Мусиш».
В цьому немає ніякої погрози. Це звучить радше так, ніби лікар тобі говорить, що ти мусиш кинути палити. І мене не злить оте «мусиш», ані спосіб, в який вона зателефонувала мені через дванадцять років без жодного «як ти», ані те, що вона посміялася з усього життя, яке я вигадала за цей час. Зрештою, це класична Лейла. Але факт, що десь у її хрипкому голосі ховалася абсолютна впевненість, що я погоджусь, що в мене немає іншого виходу, що моя доля була вирішена ще до того, як я відповіла на той триклятий дзвінок – це мене принижує.
Я від`єднуюсь і кладу мобільник у кишеню. Навіть боги, якими б примітивними і нелогічними вони не були, дають право на свободу волі. Дивлюся на це дерево і дихаю повільно, я не вірю більше цьому повітрю. Я забруднила його своєю мовою. Переповідаю собі всю сцену так, як я її передам Майклу, коли прийду додому. Уяви собі, будь ласка, скажу я, одна подружка з Боснії подзвонила мені сьогодні і запропонувала… Планую слова чужою мовою, плету їх гачком і закручую так, щоб жоден промінчик світла не міг пролізти крізь дрібний узор. І якраз тоді, коли мені здалося, що я знаю, як її переказати, як її позбавити всього значення, коли мені здалося, що вдалечині прогуркотіло кілька автівок, що люди почали рухатися у моєму периферійному зорі, що вітер повернувся у крону цього дубу – вона зателефонувала мені знову.
«Саро, послухай мене. Будь ласка», – каже вона тихо. Моє ім`я, деформоване кличною формою, про яку я вже забула, звучить як луна з покинутого колодязя. Я її знаю. Зараз воно знову ота безневинна гілочка, хтось, чиї руки настільки делікатні, що ви б їй віддали на зберігання власний мозок.
«Лейло, я в Дубліні. З кимось живу. Маю обов`язки. Я не можу поїхати в Мостар. О`кей?»
«Але ти мусиш».
«Тебе не було більше десяти років. Ти не відповідаєш на мейли. Не даєш про себе знати. Наскільки мені відомо, ти могла бути похована в якомусь задуп`ї. Коли ми бачилися востаннє, ти мені сказала, щоб я йшла в сраку».
«Я не казала тобі, щоб ти…»
«О`кей, супер. Нехай буде. А тоді ти мені дзвониш і очікуєш, щоб я...»
«Саро, Армін у Відні».
У кроні наді мною всі птахи перетворилися на камінь. Земля у мене під ногами сипка, я вросту в землю перед дубом, який дозволить собі втекти від мене. Відчуваю погляд двох круків з берези неподалік. Я майже сподіваюся, що вони кинуться мені на голову і виклюють очі, вуха і язик. Але не можуть – вони скам`яніли.
«Що ти сказала? – питаю її. Цього разу я говорю тихіше. Боюся, що зникне її голос, що вона злякається і втече від мене, як тарган.
«Армін у Відні», каже вона знову. «Ти мусиш за мною приїхати».
Захожу в перший-ліпший Старбакс і через інтернет купую квиток до Загреба, пересадка у Мюнхені, за 586 євро.