Хлопчик у смугастій піжамі: чи зможе колючий дріт розділити душі людей?
Чи зможе колючий дріт розділити душі людей? І чи приходить розплата за наші гріхи? Розібратися у цьому вам допоможе роман ірландського письменника Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» (Видавництво Старого Лева).
У своєму творі Джон Бойн порушує найболючіші проблеми ХХ століття: нацизму, антисемітизму, рівності та людських прав. Не оминає він і проблему виховання. Автор розмірковує над тим, що змушує добру, щиру дитину вирости безжальним тираном, який ладен знищувати тисячі людей заради кар'єри.
Показуючи історію дитячими очима, Джон Бойн пише просто. У цій книзі ви не знайдете розлогих описів, авторських відступів чи «складних» слів. Цікаво, що мова роману не драматична, по суті в книзі немає жодної жорстокої сцени. Автору вдається їх оминути, однак читач все одно розуміє, що вони є, розуміє всю несправедливість та трагізм цих подій. Композиція твору така ж фрагментарна, як і думки дитини, яка нічого не розуміє. Такий виклад, безперечно, проявляє стиль Джона Бойна. Письменник вміє писати про найтрагічніші сторінки в історії людства надзвичайно просто, він не виснажує читача емоційно, не доводить до нестримних сліз, однак його книжки не можна забути ще довго, вони залишають чимало запитань, на певний час вводять у стан шоку.
Єдине, що може відволікати читача - надмірна наївність Бруно, яка не відповідає реаліям того часу. У 40-і роки минулого століття психіка німецьких дітей була просякнута нацистською ідеологією. Тому, насправді, дев'ятирічний Бруно мав би розставляти кнопки по лінії фронту на карті та готуватися до вступу в «гітлер-юнтер» і правильно б вимовляв слово «фюрер».
Цікавим є і образ слуги у комендантському домі - Павла. Для того часу це було б нонсенсом, бо, як рабинь, до свого будинку офіцери брали переважно жінок. До того ж, Павло був в минулому лікарем, а комендатни не могли «розкидатись» кадрами. Здається, ув'язнений мав би працювати медиком у самому таборі. Це підтверджує у своїй книзі «Людина у пошуках сенсу» психотерапевт Віктор Франкл, який у свій час також був лікарем в Освенцимі.
Привертає увагу і сам факт зустрічі Бруно зі Шмулем. Де єврейський хлопчик міг знайти місце у концтаборі, яке б не охоронялось? І як взагалі рум'янощокий, повний сил німець і ледь живий в'язень з пальцями, як «засохлі гілочки», могли бути «схожі як брати»?
Однак, незважаючи на це, книжка залишає приємний післясмак і її варто прочитати. До того ж, останні речення в романі, в якому немає жодного слова «війна», звучать як заклик до всього людства усвідомити її абсурдність та страшні наслідки, а також як віра у краще майбутнє:
Коли я роблю помилки, мене карають, - наполягав Бруно.-роздратований, що правила, які застосовуються до дітей, схоже не застосовуються до дорослих (попри те, що вони ж таки їх вигадують).
На перший погляд, назва книжки не викликає особливих емоцій. Вона навіть асоціюється з чимось теплим, по-справжньому милим і дитячим, однак тільки доти, доки не задумаєшся над тим, що означає слово «смугаста». Саме воно поступово відсилає читача до історії дев'ятирічного хлопчика.
Головний герой роману - маленький німець Бруно. Він має усе: п'ятиповерховий будинок в Берліні, «найкращих друзів у світі», купу веселих занять та мрій. Лише старша сестра, «безнадійний випадок», ніяк не дає йому спокою. Життя Бруно кардинально змінюється, коли його батько стає комендантом концентраційного табору. Сім'ю хлопчика очікує переїзд. Однак на новому місці Бруно знайомиться з маленьким в'язнем - євреєм на ім'я Шмуль. Тоді і починається ця історія... Події роману розгортаються на тлі Другої світової війни, але автор жодного разу не каже про це прямо. Читач сам розуміє історичний контекст через окремі деталі. Абсурдність реальності автор вміло підкреслює завдяки наївному «рожевому» світогляду дитини. Багатий хлопчик, який жодного разу не відчував голод, не розуміє, чому фермери у смугастих піжамах такі худі та сумні, а головне - чому їх не випускають.
У своєму творі Джон Бойн порушує найболючіші проблеми ХХ століття: нацизму, антисемітизму, рівності та людських прав. Не оминає він і проблему виховання. Автор розмірковує над тим, що змушує добру, щиру дитину вирости безжальним тираном, який ладен знищувати тисячі людей заради кар'єри.
Показуючи історію дитячими очима, Джон Бойн пише просто. У цій книзі ви не знайдете розлогих описів, авторських відступів чи «складних» слів. Цікаво, що мова роману не драматична, по суті в книзі немає жодної жорстокої сцени. Автору вдається їх оминути, однак читач все одно розуміє, що вони є, розуміє всю несправедливість та трагізм цих подій. Композиція твору така ж фрагментарна, як і думки дитини, яка нічого не розуміє. Такий виклад, безперечно, проявляє стиль Джона Бойна. Письменник вміє писати про найтрагічніші сторінки в історії людства надзвичайно просто, він не виснажує читача емоційно, не доводить до нестримних сліз, однак його книжки не можна забути ще довго, вони залишають чимало запитань, на певний час вводять у стан шоку.
Єдине, що може відволікати читача - надмірна наївність Бруно, яка не відповідає реаліям того часу. У 40-і роки минулого століття психіка німецьких дітей була просякнута нацистською ідеологією. Тому, насправді, дев'ятирічний Бруно мав би розставляти кнопки по лінії фронту на карті та готуватися до вступу в «гітлер-юнтер» і правильно б вимовляв слово «фюрер».
Цікавим є і образ слуги у комендантському домі - Павла. Для того часу це було б нонсенсом, бо, як рабинь, до свого будинку офіцери брали переважно жінок. До того ж, Павло був в минулому лікарем, а комендатни не могли «розкидатись» кадрами. Здається, ув'язнений мав би працювати медиком у самому таборі. Це підтверджує у своїй книзі «Людина у пошуках сенсу» психотерапевт Віктор Франкл, який у свій час також був лікарем в Освенцимі.
Привертає увагу і сам факт зустрічі Бруно зі Шмулем. Де єврейський хлопчик міг знайти місце у концтаборі, яке б не охоронялось? І як взагалі рум'янощокий, повний сил німець і ледь живий в'язень з пальцями, як «засохлі гілочки», могли бути «схожі як брати»?
Однак, незважаючи на це, книжка залишає приємний післясмак і її варто прочитати. До того ж, останні речення в романі, в якому немає жодного слова «війна», звучать як заклик до всього людства усвідомити її абсурдність та страшні наслідки, а також як віра у краще майбутнє:
Усе це сталося дуже давно й ніщо подібне більше не станеться. Не в наші дні й не в нашу історичну добу.Роман «Хлопчик у смугастій піжамі» екранізували у 2008-му. Фільм отримав кілька престижних кінопремій. Він дійсно знятий близько до тексту, передає всю атмосферу у сірих тонах, однак все одно поступається книжці, адже в ній, хоча й максимально лаконічно, але промовисто розкривається психологія хлопчика та його батьків, пояснюються їх вчинки, а також увага привиртається до надзвичайно зворушливих деталей, яких чомусь немає у стрічці. Сам роман отримав дві премії Irish Book Awards та премію Bisto Book of the Year Крім цього, він 80 тижнів очолював список бестселерів Ірландії та був першим у New York Times Bestseller List. Книжка дійсно полюбилась читачам. Всього у світі продали понад 5 млн її примірників. The Guardian коротко схарактеризували роман, назвавши його «маленьким шедевром». Однак цільова аудиторія цього твору зовсім не маленька. Його варто прочитати не лише людям, які цікавляться тематикою Другої світової війни, а й просто всім дітям, і дорослим, адже книжка навчить цінувати життя та рідних, покаже, якою буває жорстокість та до яких фатальних наслідків вона може призвести. Автор - Дар'я Шовкопляс