#PrisonersVoice: Олександр Шумков, Ерфан Османов, Айдер Джаппаров, Володимир Тодосієнко, Ельдар Кантимиров
Ці історії Book Forum публікує у співпраці з Центром громадянських свобод у рамках кампанії #PrisonersVoice.
Олександр Шумков
«Надію дають лише віра і сподівання на краще. Віра в те, що справедливість буде. Що Сашко повернеться додому. Що він буде щасливий в цьому житті, – говорить Людмила Шумкова, тітка українського політв'язня Олександр Шумкова, якого в Росії засудили до чотирьох років колонії у так званій справі «Правого сектора». – Він мій племінник, хрещений синочок. Я його вперше побачила, як йому було п’ять днів від народження, це було таке маленьке гарненьке дитятко. Разом з його мамою, моєю сестрою, з бабусею і дідусем ми відводили його у дитячий садочок, у перший клас. Потім – випускний. Ці яскраві моменти залишаться в пам'яті назавжди. Сашка дуже не вистачає. Хочеться, щоб він був на волі й вільно продовжував обраний ним шлях».
Олександр Шумков народився 19 вересня 1989 року, жив у Херсоні. З 17 років брав активну участь у розбудові громадської організації «Спілка Української Молоді в Україні» на Херсонщині, популяризував українську мову, читав лекції з історії України та організовував виставки на історичну та краєзнавчу тематику, займався патріотичним вихованням молоді.
«Сашко завжди мав активну громадянську позицію. Безпосереднього за його участі на Херсонщині, у Бериславському районі, був встановлений перший пам'ятник борцям за волю України. Він брав активну участь у створенні цього меморіалу, – розповідає Людмила Шумкова. – А потім, звісно, поїхав на Майдан, а згодом – на війну».
Під час Революції Гідності та після неї Олександр Шумков перебував у лавах «Правого сектору» та охороняв тодішнього лідера організації Дмитра Яроша. Після чого пішов служити до ЗСУ. Служив за контрактом в селі Чорнобаївка Білозерського району Херсонської області.
17 серпня 2017 року не повернувся після служби додому. Півтора місяці рідні не знали, що з ним і де він. І лише 29 вересня 2017 року його виявили в російському СІЗО. Матері ув'язненого надійшов лист від Слідчого комітету РФ та ФСБ, в якому йшлося, що її сину оголошено підозру «за участь в екстремістських організаціях».
Олександр Шумков розповів адвокату, що його викрали співробітників ФСБ і кордон він перетнув проти своєї волі непритомним. У суді захист озвучив детальну версію тих подій. Згідно з нею, Олександр Шумков як дізнавач військової прокуратури України їхав на зустріч з інформатором, який повинен був надати йому інформацію про постачальників наркотичних речовин з території самопроголошених ДНР/ЛНР в Одеську і Дніпропетровську області України. Неподалік російсько-українського кордону, на місці зустрічі з інформатором, на машину було скоєно напад. Олександр був знерухомлений ударом електрошокера і в несвідомому стані вивезений на територію РФ.
У грудні 2018 року російській суд засудив Олександра Шумкова до чотирьох років колонії за звинуваченням у скоєнні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 282.2 КК РФ («Участь в діяльності екстремістської організації»), у зв'язку з членством в забороненому в Росії «Правом секторі».
«В основу звинувачення лягли всі ці фото з Дмитром Ярошем і всі відеозаписи з перших прес-конференцій Дмитра Яроша. А ця людина сказала хлопцями, які підійшли до нього і просили, щоб він хоч якось допоміг Сашкові, таке: “Я не пам'ятаю, хто це такий, багато хто через мене проходив, я не повинен всіх пам'ятати, може пару разів фотографувався хлопчик”. Може, він так хотів якось відгородитися…», – говорить Людмила Шумкова.
Правозахисний центр «Меморіал» визнав Олександра Шумкова політв’язнем. Зараз він відбуває покарання у колонії №4 в місті Торжок, що в Тверській області. Людмила Шумкова розповідає, що в ув’язненні російські силовики катували Олександра і погрожували йому розправою.
«Коли він від'їжджав у зону бойових дій як доброволець, то завжди говорив: "якщо я потраплю в полон, я себе підірву гранатою". Для нього потрапити в лапи до ворога – це вже насильство. І коли його передали в ФСБ і почався безперервний допит, декілька діб йому не давали спати, їсти, пити, – розповідає Людмила Шумкова. – Сашко декілька разів оголошував голодування. Коли його привезли в СІЗО в Твері, то застосовували вже фізичні катування. Його виводили в якесь тісне приміщення і там били по спині і ногах згорнутим гумовим килимком».
«Наші політв'язні потребують підтримки, оскільки ці люди були ув'язнені за свою позицію, за свою ідеологію, за боротьбу за вільну Україну. Багато вклали своїх сил у цю діяльність, і хочеться, щоб люди пам'ятали про них, щоб вони там знали, що їх тут чекають і що все це не дарма, бо саме це дає їм сили і віру », – підсумовує Людмила Шумкова.
Центр Громадянських свобод створив петицію із закликом до ООН, Ради Європи, Європейського союзу, ОБСЄ, а також держав, які беруть участь у цих організаціях, вплинути на Росію задля звільнення в'язнів, захистити їх від катувань, надати меддопомогу, а також відкрити доступ на територію Криму і ОРДЛО міжнародним міжурядовим організаціям і гуманітарним місіям. Також правозахисники оголосили про набір волонтерів кампанії #PrisonersVoice.
Ерфан Османов
«Ми прожили разом 11 років і спогадів у нас дуже багато. Один із найяскравіших – народження нашого четвертого малюка. Мій чоловік по натурі не надто романтичний, а мені завжди хотілося, щоб він мене з пологового зустрів якось по-особливому – з квітами, з кульками. І цього разу він підготував мені такий сюрприз. Ми приїхали додому, а там скрізь кульки, прикраси, квіти. Цінність же не в кульках, а в тому, що він заради мене це все зробив», – згадує щасливі моменти Акіме Османова, дружина кримськотатарського активіста, політв’язня, фігуранта так званої другої сімферопольської групи у «справі Хізб ут-Тахрір» Ерфана Османова у розмові з волонтерами кампанії #PrisonersVoice.
Ерфан Османов – кримськотатарський активіст, регулярно відвідував політично вмотивовані судові справи в Криму. На життя заробляв внутрішнім оздобленням будинків. Має музичну педагогічну освіту, грає на трубі. Батько чотирьох дітей.
Був затриманий російськими силовиками 27 березня 2019 року. Йому інкримінують «участь у діяльності терористичної організації» і «приготування до насильницького захоплення влади організованою групою за попередньою змовою». Ерфану Османову загрожує покарання у вигляді позбавлення волі строком до 20 років. Російський правозахисний центр «Меморіал» визнав його політв’язнем.
«Обшук почався дуже рано – ще не було шостої, і тривав 3,5 години. Це був жах. Ми спали, потім почули цей грохот, я не могла зрозуміти, що відбувається – підійшла до вікна, а там – світло від фар, якісь люди в масках, – згадує той день Акіме Османова. – Коли чоловік почув, у чому його звинувачують і яку статтю інкримінують, то сказав мені готуватися до найгіршого. Хоча я ще сподівалася, що його відпустять».
Акіме згадує, як чоловік прощався з нею і дітьми, – як востаннє. «Він підходив до кожного сина і давав їм настанови. Говорив, що вони залишаються за старших. Я бачила сльози дітей і що Ерфан теж ледь стримується… Під час обшуку у мене на руках весь час був наш малюк, чоловік попросив його взяти. Як він дивився на дитину – ніби намагався запам’ятати кожну деталь і той запах, яким малюк пахнув, щоб потім, коли не буде поруч, все це згадувати, – розповідає дружина політв’язня. – Коли Ерфана вже виводили, він підійшов до мене і сказав, що довіряє Всевишньому і мені».
Адвоката не допустили на обшук. Сусідам також не дозволили зайти на подвір'я родини Османових. «Певне, щоб ніхто нічого не побачив і не почув», – говорить Акіме.
Вона розповідає, що наступні кілька днів були наповнені невідомістю – рідні не знали, куди відвезли затриманих кримських татар, що з ними і чи вони взагалі живі. Адвокати писали запити – і зрештою вдалося дізнатися, що Ерфан Османов перебуває в СІЗО в російському місті Ростов-на-Дону.
«Чоловіка помістили в одиночну камеру, де він провів пів року. Ці пів року, розповідав він, були дуже важкими психологічно, можна було збожеволіти, – говорить Акіме Османова. – Саме тоді в Ерфана погіршилося здоров’я. Почалися проблеми з серцем, він пережив кілька серцевих нападів, його відкачували в камері. Розказував, що лягав спати і не знав, чи прокинеться. Було настільки погано, що він не міг вже говорити і стояти, навіть молитву читав пошепки і сидячи. Жодної меддопомоги йому не надавали. Єдине, що йому помогло не зійти з розуму, – віра і фізичні вправи».
Зараз триває досудове слідство. За словами дружини, Ерфан рік просидів у ростовському СІЗО просто так – слідство не проводилося, слідчий до ув’язненого не приходив. І лише коли його перевели назад до Криму – у сімферопольське СІЗО – почалися допити.
«Їх у камері 11 людей, – розповідає Акіме. – Зараз спека і їм там буквально немає чим дихати. Чоловіка почав турбувати підвищений тиск, він постійно п’є таблетки, щоб понизити його. Є проблеми і з печінкою та нирками. Тюремну баланду намагається їсти, але це не дуже виходить. Ставляться до в’язнів там не по-людськи. В час карантину не було ніяких заходів безпеки, ні масок, ні антисептиків – нічого».
Акіме розповідає, що і вона, і діти важко переносять розлуку з Ерфаном. «Якби не віра – опустила би руки. А так розумію, що випробування нам послане не просто так і його треба пройти достойно, – говорить дружина політв’язня. – Є надія, що все скоро закінчиться і всі повернуться до своїх сімей. Нас підтримують люди. Якби я була одна, мені було б складніше».
Вона розповідає, що після обшуку і арешту Ерфана і вона, і діти здригаються від найменшого шурхоту. «У нас четверо хлопців – їм дуже важко без батька, вони дуже до нього прив’язані. Ерфан постійно їх чогось навчав, постійно був з ними. Зараз цього не вистачає. Вони постійно запитують, коли батько повернеться», – говорить Акіме Османова.
«Відбувати такі карколомні терміни і бути в тюрмах мають справжні злочинці. Ті, хто вчинив справжні злочини і мають за це понести покарання. Виходить, що сьогодні бути віруючим небезпечніше, ніж злочинцем. Бо навіть злочинцям не дають таких термінів ув’язнення. Життя наших рідних проходять в стінах тюрми, хоча вони мали би бути вдома і виховувати своїх дітей. Діти не повинні бути сиротами при живих батьках», – говорить Акіме Османова.
Айдер Джаппаров
«Буквально за два тижні до затримання Айдера в нас народилася наймолодша дитина – довгождана дівчинка. І хоча чоловік тоді був у паломницькій поїздці, він постійно був зі мною на зв'язку, підтримував мене. Було дуже приємно, коли він зі святих мусульманських місць спеціально вмикав телефон, щоб ми послухали такий приємний для нас азан, – розповідає Маргарита Джаппарова, дружина політв’язня, фігуранта так званої білогірської групи у «справі Хізб ут-Тахрір» Айдера Джаппарова у розмові з волонтерами кампанії #PrisonersVoice. – Усе, пов'язане з моїм чоловіком, викликає у мене лише позитивні емоції та спогади».
Айдер Джаппаров народився 20 липня 1980 року. Має вищу освіту. Працював монтажником і сервісним інженером різного устаткування. Батько восьми неповнолітніх дітей.
«У нас в районі він як спеціаліст – нарозхват. У релігійному житті Айдер скликав людей на молитву, читав азан. Він член релігійної общини, а також – правозахисник. Коли його затримали, він сказав, що для нього найважчим є те, що тепер він не зможе бути корисним своєму народові», – розповідає дружина політв’язня.
У дім родини Джаппарових російські силовики приходили двічі. Вперше – у 2015 році. «Тоді це була просто поліція, вони прийшли, але чоловіка не було вдома. Вони грубо повелися з дітьми: відштовхнули їх від дверей, коли діти не захотіли впустити їх в дім», – згадує Маргарита Джаппарова.
Вдруге російські силовики прийшли минулого літа – 10 червня 2019 року. Тоді вже Айдера Джаппарова арештували. Йому інкримінують «участь у діяльності терористичної організації» і «приготування до насильницького захоплення влади організованою групою за попередньою змовою». Йому загрожує покарання у вигляді позбавлення волі строком до 20 років. Російський правозахисний центр «Меморіал» визнав Айдера Джаппарова політв’язнем.
«Було дуже рано – десь шоста ранку. По двоє в наш двір почали заходити люди в масках і у військовій формі, вони перемовлялися між собою і посміхалися, прямуючи до нашого дому. Коли вони увійшли, то мене з дітьми зачинили в окремій кімнаті й почали висувати чоловікові звинувачення. Після того – відключили роутер, забрали телефони, щоб ми не мали зв'язку ні з адвокатами, ні з рідними, щоб не могли сповістити громадськість про те, що відбувається у нас вдома, – згадує той день Маргарита Джаппарова. – Вони почали перевертати наші речі, але нічого не знайшли. Сказали чоловікові, що якщо вже прийшли, то на ньому стаття – і краще не чинити опір. Нашого адвоката не допустили до обшуку. Понятих вони привезли з собою. Чомусь просили понятих допомагати: тримати пакети, приносити речі. Це те, чого поняті робити не мають права».
Маргарита Джаппарова згадує, що тоді ж приїхали журналісти з каналу «Крим 24», які без дозволу господарів зайшли у дім і почали знімати так звану «оперативну роботу» правоохоронців. «Потім це крутили по каналах, показуючи, як російські спецслужби викрили терористів», – говорить Маргарита.
У той же день відбулося судове засідання і Айдеру Джаппарову обрали запобіжний захід – тримання під вартою. «Слідчий одразу сказав, що побачення мені не дадуть. Листи також не доходили до чоловіка впродовж довгого часу. Протягом року він отримав від мене лише один лист із фотографіями», – розповідає дружина політв’язня.
Згодом Айдер Джаппаров був етапований в російське місто Ростов-на-Дону, де зараз відбувається розгляд справи по суті. «У Ростов їх везли в так званому “стакані”, це така вузька металічна камера 60 на 80 см, в якій фактично не можна сісти. А їхали вони 14 годин. До них таке ставлення, як до найстрашніших злочинців», – говорить Маргарита Джаппарова.
Розповідає, що як такого фізичного насильства до Айдера не застосовували, навіть під час обшуку силовики поводилися більш-менш стримано. «Вони були здивовані побаченим, адже у нас восьмеро дітей, – говорить Маргарита. – Було видно, що їм якось незручно навіть».
Утім, розповідає дружина політв’язня, її чоловік має проблеми зі здоров’ям і стикається в ув’язненні із ненаданням медичної допомоги. «На Новий рік у чоловіка сильно розболівся зуб, спухла щока. Позаяк були свята, ми не могли передати медикаменти, тож він так промучився три тижні. Він скаржиться і на тахікардію. Особливо проблеми з серцем відчутні у ході судових засідань. Тому він сам намагається полегшити свій стан, контролює режим відпочинку. Отримати необхідну меддопомогу складно – на все потрібні офіційні заяви і довге очікування», – розповідає Маргарита Джаппарова. – Адвокат мені все передає. Сказав, що чоловік тримається “бодрячком”. Я іншої відповіді й не очікувала. У нас дуже позитивна сім’я і навіть коли погано, ми тримаємось і розуміємо, що потрібно лише трішки потерпіти. Ми звикли до труднощів і знаємо, як їх переборювати».
Маргарита розповідає, що триматися у цій непростій ситуації родині допомагає віра і добрі люди. «Ми віряни, тож найперше уповаємо на Всевишнього. Нам допомагають віра, терпіння і люди. – говорить вона. – Наші сусіди постійно цікавляться перебігом подій. Заходиш в магазин – і хтось знижку надає, хтось продукти привозить. Учителі в школі підтримують. Мій чоловік – добра і світла людина, люди це знають, тому і намагаються нашу сім’ю всіляко оберігати і зігрівати. За це ми всім дуже вдячні. Людське тепло підбадьорює, окриляє і надихає. Якби я залишилась зі всіма проблемами сама і не мала такої підтримки, я би просто задихалася».
«Нам дуже потрібна ваша солідарність, ваша підтримка і ваша молитва», – звертається до всіх небайдужих людей Маргарита Джаппарова.
Володимир Тодосієнко
У серпні 2014 року українські військові і добровольчі батальйони вели бої з проросійськими бойовиками за українське місто Іловайськ. В останні дні серпня на підмогу бойовикам прийшли кадрові російські військові – українські воїни потрапили в оточення.
29 серпня українському командуванню начебто вдалося домовитися з російськими військовими і бойовиками про «зелений коридор», яким безпечно могли би вийти українські бійці з оточеного міста. Але під час виходу з Іловайська колону українських військових і добровольців розстріляли. Тих, хто вижив, брали в полон. Є й ті, хто зник безвісти і вже шість років про них нічого не чутно.
Володимиру Тодосієнку в серпні 2014 року було 23 роки, він служив у 40-му добровольчому батальйоні територіальної оборони «Кривбас». Спочатку бійці батальйону стояли на блокпостах на в’їздах і виїздах міста Дніпра (на той момент – Дніпропетровська), але згодом їх відправили у зону бойових дій. Так вони опинилися в оточеному Іловайську.
«3 вересня 2014 року ми побачили на відео одного російського телеканалу, що наш Вова потрапив у полон. Ми упізнали його, він потрапив у полон під Старобешевим, – розповідає Тетяна Тодосієнко, мама бійця батальйону «Кривбас» Володимира Тодосієнка. – Ми з його батьком не знали, що нам робити, куди бігти, до кого звертатися. Тож спочатку ми поїхали в СБУ, написали заяву. Нам сказали “не хвилюйтеся, ми робитимемо все, щоб забрати вашого сина звідти”. Далі мій чоловік поїхав у військову частину, а я – в обладміністрацію. Коли я там була, мені подзвонили з невідомого номеру, сказали, що це трійка польових командирів по розбору полонених і що мій син у них. Я їх благала, щоб вони повернули мені сина, пропонувала їм винагороду. Попросила їх бодай на одну секундочку почути його голос. Син мені сказав: “Матусю, бережи мою дружину, вона вагітна й носить під серцем мою дитину. Зробіть із батьком все можливе, щоб вона ні в чому не мала потреби, доки мене немає”. Я пообіцяла: “Володю, ми зробимо все, щоб тебе звідти забрати. Ти не будеш там довго”. Була чомусь така надія, але минуло вже шість років, а Володю ми так і не забрали звідти».
Виходячи з оточеного Іловайська, шестеро бійців «Кривбасу», серед яких і Володимир Тодосієнко, потрапили в полон до бойовика «Баті» – Юрія Сафоненка, – який називав себе отаманом «Казачьего Союза войска Донского». У 2015 році «Батя» покинув так звану «ДНР» і переїхав до Росії, а згодом – у складі групи російських найманців вирушив у Сирію. Доля ж шести бійців «Кривбасу» – Володимира Тодосієнка, Олега Карпова, Андрія Маркіна, Руслана Золотаренка, Романа Тимошенка та Віталія Доценка, які були у нього в полоні, – досі невідома.
«З 2015 року ми нічого не знаємо про наших синів, нічого про них не чули. З 2015 року – глуха стіна. Ми б’ємось, б’ємось – і нічого добитися не можемо. От в нас були сини, а тепер наче їх ніколи і не було. Де вони? У кого вони зараз? Чи вони на території України? Чи вони на території Росії? Нічого не відомо. Нічого…», – говорить Тетяна Тодосієнко.
Нещодавно вона разом з іншими матерями брала участь в акції біля Офісу Президента, щоб нагадати про своїх дітей, але до них так ніхто і не вийшов. Зараз вони не виключають, що самостійно поїдуть на окуповані території шукати синів.
«Наші діти нікому не потрібні, лише нам. І тому ми з іншими мамами вирішили, що тільки відкриються пункти пропуску на окуповані території, ми будемо робити собі перепустки й їхатимемо туди. Хай нашій владі буде соромно, що ми самі їдемо шукати своїх синів, які захищали нашу країну. І, можна сказати, що для того, щоб наші парламентарії і президент могли працювати спокійно, наші діти сидять десь по підвалах нікому не потрібні», – говорить Тетяна.
Володимир Тодосієнко народився 15 грудня 1990 року. Закінчив технікум, отримав спеціальність помічника машиніста, служив в армії – у флоті. Коли почалася російська агресія на Донбасі, пішов добровольцем. Щоб не хвилювати батьків, не розповідав їм, що їде на передову, дзвонив лише у хвилини тиші. 29 серпня надіслав батькам смс: «У мене все добре, розмовляти не можу, зателефоную, коли зможу говорити». Після цього на зв'язок не виходив, а за кілька днів батьки дізналися, що він у полоні.
«У мене дуже хороший син, дуже лагідний, завжди мені в усьому допомагав, – розповідає Тетяна Тодосієнко. – Він дуже любив готувати, любив квіти. Коли ще вчився у технікумі, вишивав дуже красиві рушники. Він хороший син, я так сподіваюся з ним ще зустрітися і побачити його».
Тетяна розповідає, що поки її син у полоні, у нього народилася дитина і помер батько. «У Володі росте донечка, яка ніколи не бачила свого татуся, а татусь не бачив її. І це дуже важко, коли дитина питає мене: “Бабуня, а де мій тато?”, а я їй говорю: “Зіронька моя, тато твій захищає наш дім”. А вона мені каже: “А чому інші татусі сидять вдома, а мого немає?”. Буває такі запитання ставить Вовина донька, що просто губишся, не знаєш, що відповідати. Дуже боляче, що його немає поруч. За цей час, поки Вови немає, помер його батько. Коли він вмирав, то сказав мені: “Обов'язково дочекайся нашого сина. Я вже не зможу дочекатися, а ти дочекайся”. Дуже це все боляче», – говорить Тетяна.
Розповідає, що матері об’єднали зусилля і добиваються, щоб прізвища їхніх синів включили у списки на обмін. «Наші їх не включають, та сторона також їх не підтверджує. Ми самі розмовляли з хлопцями, які вийшли з полону, і вони говорять, що бачили там наших хлопців. – розповідає Тетяна Тодосієнко. – Ми усюди зверталися – в СБУ, у військову прокуратуру, до Президента, нам усюди говорять, що працюють над цим, але результату – нуль. Я вважаю, що ніякого розслідування немає. Якби воно було, ми хоча би щось знали. Або де наші сини, або в кого вони, а так – взагалі нічого…».
«Я би хотіла звернутися до українців, щоб не були байдужими. Кого не торкнулася ця війна, той не знає, що це таке. Вони думають, що у нас все добре, але це не так. Наші діти в перших рядах пішли захищати свою Україну, якій вони тепер просто не потрібні», – говорить Тетяна Тодосієнко.
Ельдар Кантимиров
«У жовтні 2017 року, після масових арештів, мій чоловік виходив з одиночним пікетом “Кримські татари — не терористи”. Через два дні після цього він зібрав нашу сім’ю і сказав: “Я думаю, найближчим часом в нашому домі будуть обшуки, прийдуть озброєні люди, слідчі. І я прошу, щоб ви під час цих заходів не плакали і поводилися хоробро”. На той час старшим дітям було 8 і 6 років, вони здивовано запитували, чому в нас буде обшук. І чоловік їм пояснив: зараз такі часи, коли людей переслідують за їхні позицію і погляди, і, можливо, його теж заберуть, тож наша сім’я має бути до цього готовою», — згадує Ельвіна Кантимирова, дружина кримськотатарського громадського активіста Ельдара Кантимирова, звинуваченого окупаційною владою Криму в «тероризмі».
Через кілька тижнів після тієї родинної розмови у їхньому домі відбувся перший обшук.
«Було дуже багато людей з ОМОНу, слідчі. Люди з автоматами зайшли в дитячу кімнату, діти на них дивилися і не плакали — так на них вплинула розмова з батьком. Через півтора роки у нас відбувся другий обшук — і чоловіка забрали. І тоді діти теж поводилися без істерик, бо батько підготував їх до цього, — розповідає дружина політв’язня. — Він знав на якому він шляху, чим ризикує, але це все одно не вплинуло на його позицію. Він все одно ходив на суди. І коли забирали його найкращих друзів, я подумала, що скоро прийдуть і за ним».
10 червня 2019 року в Криму пройшло вісім обшуків в Алуштинському і Білогірському районах Криму, були арештовані вісім кримських татар, серед яких і Ельдар Кантимиров. Їх усіх звинувачують у членстві в забороненій в Росії організації «Хізб ут-Тахрір», інкримінують «організацію діяльності терористичної організації і участь в діяльності такої організації». Зараз у справі Ельдара Кантимирова завершилося попередня слідство, далі — суд. Ельдару загрожує покарання у вигляді позбавлення волі строком до 20 років.
Ельдар Кантимиров — батько чотирьох дітей. Найстаршому сину — 11 років, наймолодшій доньці — два роки. До арешту мав невеликий бізнес з торгівлі сувенірами. Увесь вільний час чоловік віддавав вихованню та освіті дітей. Сам Ельдар Кантимиров за освітою — арабіст. Закінчив Київський Ісламський університет, проходив практику в єгипетському університеті Аль-Азхар. У шкільні роки був чемпіоном Криму, а також призером чемпіонату України з боксу. Родина Ельдара — з депортованих, лише у 1992 році змогла повернутися до Криму.
З 2014 року Ельдар почав займатися громадською діяльністю — відвідував судові засідання і обшуки за політично вмотивованими справами, виходив на одиночні пікети, надавав підтримку сім'ям політв'язнів. Піддавався постійному переслідуванню і тиску з боку правоохоронних органів.
«Коли затримали Ельдара, наймолодшій донечці було лише десять місяців. Вона знає батька лише по фотографіях, без нього почала ходити і говорити. Це дуже важко морально, — розповідає Ельвіна Кантимирова. — Нам його дуже не вистачає. Дітям розлука дається важко, адже вони багато часу проводили з батьком. І я звикла бути за спиною чоловіка. Він — гарний сім'янин».
Розповідає, що після арешту Ельдара їй довелося вирішувати багато побутових проблем, з якими вона раніше навіть не стикалася, бо ними займався чоловік. «Мій чоловік топив піч, а я навіть не знаю, як правильно її розпалювати. Після його арешту друзі зробили нам електричне опалення, щоб ми були в теплі, й в інших побутових речах нам теж допомагали. Але те, що нам не вистачає нашої рідної людини, — ніяк не змінити», — говорить Ельвіна.
За інформацією правозахисників, вже в ув’язненні в Ельдара Кантимирова виявили першу стадію хвороби Паркінсона. В умовах СІЗО загострилася і хвороба нирок.
«Там ніхто ніякої профілактики, оглядів, лікування ув’язненим не надає. А в тих умовах можна захворіти будь-чим. Додати до цього психологічний тиск, кисневе голодування, відсутність сонячного світла, погане харчування, — перераховує Ельвіна Кантимирова. — Чоловік нам рідко щось розповідає про випробування, які випали на його долю. Але, наприклад, через адвоката ми дізналися, що взимку кілька місяців його камера не опалювалася, було дуже холодно».
«Я би сказала кожній людині, що мій чоловік не вчиняв злочину. Усі ці засуджені люди — небайдужі, вони з числа активістів та громадянських журналістів, які допомагали сім'ям засуджених, які заважали російським силовикам творити беззаконня. Українська держава має боротися за кожного громадянина і робити все можливе не лише для їх звільнення, а й повного зняття з них звинувачень. Кожна людина має зрозуміти, що в тюрмі зараз — невинні люди, — говорить Ельвіна Кантимирова. — І вся наша надія зараз на суспільний інтерес, на людей, які не бояться висвітлювати правду і говорити про те, що зараз відбувається в Криму».