Тематичний Форум. Олеся Яремчук про художній репортаж

12 Тематичних Форумів відбулось у межах 23 Форуму видавців у Львові. Це дискусійні майданчики для обговорення актуальних питань у межах певної теми, зустрічей з авторами, презентацій тематичних книжок. Про що йшлося під час цих подій, які результати, що далі – запитуємо у координаторів. Один з Тематичних Форумів був присвячений художньому репортажу і мав назву «Долаючи кордони». До Львова приїхали відомі європейські репортажисти – Вітольд Шабловський (Польща), Карл-Маркус Ґаус (Австрія), Зємовіт Щерек (Польща), презентували книги репортажів українських авторів, відбулися дискусії за участі медіаекспертів. Чому розмови про художній репортаж на часі, про коріння цього жанру в Україні, його розвиток сьогодні, а також про перший Тематичний Форум, присвячений цій темі розповідає його координаторка Олеся Яремчук, журналістка, кураторка конкурсу художнього репортажу ім. Майка Йогансена «Самовидець» від видавництва «Темпора» та дослідниця художнього репортажу. Пише для газети «День», сайту «Літакцент», журналів «New Eastern Europe» та «The Ukrainians». Що таке художній репортаж? Художній репортаж – це спроба розповісти про світ через історію маленької людини. Або дійсність у тексті: деталізована, тривимірна, та, яку можна відчути на смак, дотик і запах. Поєднуючи у собі журналістські підходи збору інформації та літературну форму викладу, цей жанр-дифузія є інструментом для опису реальності. Насправді назва «художній репортаж» закріпилася саме в Україні, але загалом чіткої дефініції цього жанру немає, позаяк явище репортажу в кожній країні має своє відображення. Часом мені навіть здається, що репортаж є певним чином віддзеркаленням суспільства, точніше того, що його цікавить і наскільки воно спрагле світу. Відмінні контексти формують різну історію: в Америці художній репортаж називають «new journalism», в Польщі – «літературою факту», в німецькомовному світі цей термін означений як «die literarische Reportage». Ще кажуть наративна журналістика, паражурналістика, нон-фікшн література тощо. І кожен з цих варіантів є правдою. Тягнути коріння репортажу можна аж до Геродота. Саме з його книгою Ришард Капусцінський (відомий репортер, один з найбільш перекладних польських авторів у світі. – ред. ) мандрував світом, вбачаючи у його постаті колегу по перу – хронікера. Яцек Гуґо-Бадер пояснює так: звичайний репортаж відповідає на питання «як?», коли ми можемо описати що відбулось (це плоске зображення), а репортаж літературний відповідає на питання «чому?», коли автор стає своєрідним дослідником, вивчає бекґраунд історії. Це певним чином пояснювальна журналістика, а читач постійно хоче щось знати та зрозуміти. Так само важливим є те «подвійне дно» репортажу, про яке каже Щиґел, коли завдяки простим речам можна пояснити складні речі. Людська історія не може бути нецікава. Бо вона показує цілу епоху. Йозеф Рот казав, що сам журналіст вирішує, бути його тексту комахою-одноденкою («Eintagsfliege»), чи хронікою століття. [embed]https://www.youtube.com/watch?v=n3KmN4dJkl0[/embed] Чому важливо було організувати окремий Тематичний Форум, присвячений художньому репортажу? Репортаж є актуальним для України зараз, саме тому ми вирішили зробити окрему спецпрограму на «Форумі видавців», аби озвучити найцікавіші питання. На мою думку, репортаж природно виникає там і тоді, коли є запит на реальність. Це наша внутрішня потреба зрозуміти себе та інших. Чи не це трапилось з нами на Майдані? Україна, яка довгий час жила за залізною завісою та пресом радянської системи, починає відкриватись до світу, пізнавати «Іншого», говорити різними мовами та розповідати про себе. Тому й фокусну тему спецпроекту ми сформулювали як «Долаючи кордони». Адже йдеться про подолання різного типу кордонів – не лише географічних, а й стереотипів та упереджень – кордонів у наших головах. Як відбувся перший Тематичний Форум художнього репортажу? Чи вдалося проговорити найважливіші питання у межах цієї теми? Він був радше експериментальним. Оскільки цю тему раніше не піднімали, то й програма була багато в чому енциклопедичною – ми проговорювали базові речі. За останні кілька років якраз був закладений фундамент для розвитку цього жанру. Маємо основу, далі питання – куди ця дорога нас заведе? Добре, що ми заторкнули тему про інакшість та особливість українського репортажу, думаю, наступного року зосередимось на цьому більше. Судячи із загального зацікавлення та кількості присутніх людей на подіях, тема потрібна. [mixcloud height='120' width='100%' hide_cover=1 light=0]https://www.mixcloud.com/radioskovoroda/%D1%84%D0%BE%D1%80%D1%83%D0%BC-%D0%B2%D0%B8%D0%B4%D0%B0%D0%B2%D1%86%D1%96%D0%B2-2016-%D0%B7%D1%94%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82-%D1%89%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BA-radio-skovoroda/[/mixcloud] Розкажи про тематику художніх репортажів, про які йшлося у межах Тематичного Форуму? Ми озвучили цілий пласт тем, починаючи від того, як посткомуністичні країни проходили свій шлях трансформації, дев’яностими роками в Україні, закінчуючи національними меншинами та тим, як наше суспільство проживає війну. Також були презентовані книги українських репортажів 20-х років. Так, дійсно важливим є видання Майка Йогансена «Подорожі філософа під кепом». По суті, завдяки дослідженням Ярини Цимбал ми перевідкриваємо його постать. Сам Йогансен був неймовірним персонажем: поетом, сценаристом, лінгвістом, новелістом, автором численних перекладів із мов усіх народів світу, мандрівником і просто чудермайстром. Він ‒ той, хто почав експериментувати з репортажами, їздив радянською Болгарією, єврейськими колоніями, бував у Дагестані та на Дніпро-Бузькому лимані. У своїй книзі «Три подорожі» він зазначив, що закладає новий жанр для української літератури. Звісно, цей подорожній репортаж відмінний від того, який ми звикли читати нині. Багато в чому це суміш фейлетону, нарису та, власне, репортажу. Але саме Йогансен вперше окреслив мотив подорожі, а підходи до написання текстів, які Йогансен означив в «Універсальному журналі», дуже підходять і теперішнім репортерам. Він був переконаний у тому, що добрий автор зуміє написати добрий текст і про «подорож довкола власної кімнати», і навіть «історію сірникової коробки». «Нема у світі такої речі, про яку не можна було б цікаво розповісти», – казав Йогансен і підтверджував це тим, що не обов’язково їхати на край світу, аби написати унікальну історію. Окрім книги Йогансена, ми презентували антологію репортажів 20-х років «Шляхи під сонцем», і зазначу, що це не остання книга із цієї серії. [embed]https://www.youtube.com/watch?v=D0qD9UsgopU[/embed] Здається, наші 20-ті роки багато в чому недооцінені? І постать Софії Яблонської, наприклад, галичанки, яка у 20-х роках їздила світом, фільмуючи Китай, Марокко, інші країни Африки. Це саме та травелярно-подорожня література, за якою можна пізнавати світ по тодішній горизонталі, побачити як автори зображали дійсність на початку минулого століття. От репортажі Йозефа Рота, скажімо. Його поїздки до Росії чи Балкан якраз припадають на 20-ті роки. Ми знаємо його передовсім як автора книг «Марш Радецького», «Йов» чи «Фальшива вага», але він був також добрим репортером. Він народився у Бродах, вчився трохи у Львові, хоч одразу втік до Відня, далі Берлін, Париж. До Галичини в нього були подвійні відчуття, бо тут у жахливих злиднях минуло його дитинство. Тексти про ці марґінеси імперії дуже цікаві. Але не треба мати ілюзій, що він пише лише про якісь високі речі. Він описує реальність із усіма безхатченками на вулицях. Зрештою, він втік від цього. Про його життя кажуть «Die Flucht ohne Ende» – безкінечна втеча. Тут також питання: що є та постійна дорога для репортера – ціллю кудись, чи втечею від чогось? [embed]https://www.youtube.com/watch?v=TmCnM0JHTRA&feature=youtu.be[/embed] У межах програми Тематичного Форуму презентувались репортажі сучасних українських авторів, як розвивається цей жанр в Україні сьогодні? Чи можна говорити вже про якісь особливості? Зі своєї позиції я би дуже хотіла сказати, що традиція українського репортажу вже є, але це було б передчасно. Вона формується. Тут треба подякувати Лесеві Белею та видавництву «Темпора», які розпочали перекладну серію репортажу та конкурс «Самовидець». Після цього почали з’являтися тексти українських репортажистів: Олега Криштопи, Дениса Казанського, Наталі Гуменюк та інших. Це ті імена, які виросли на конкурсі художнього репортажу «Самовидець». Думаю, десь 2020 року (доволі футуристично звучить, але насправді це дуже близько), коли матимемо вже десятьох «самовидців», тоді точно будемо говорити про свою школу. Мені одного разу поставили запитання: «Невже ти думаєш, що репортаж можна викликати штучно, як штучні пологи?». Я переконана, що це має бути природній процес, але також і в тому, що тим, хто хоче малювати, треба підсунути папір під фарби, або хоча б голу стіну. Потрібно розбурхати воду, одне з таких завдань має і програма художнього репортажу. «Темпора» найбільше видає репортаж і була співорганізатором цього спецпроекту, але добре, що є й інші видавництва, які небайдужі до цього жанру. Як от «Книги XXI», «Піраміда», де у «Приватній колекції» Василя Габора вийшли тексти Софії Яблонської, чи «Видавництво Старого Лева», яке опублікувало «Перехожих» Богдана Логвиненка. Добре бачити, що наш репортаж може бути цікавий світові. Ось книгу Олега Криштопи якраз переклали чеською мовою. Важливо розуміти, що Україна довгий час знаходилась в інформаційному вакуумі, і через те, що ми мовчимо, за нас говорять інші. Репортаж – це саме той формат, в якому можна розповісти і про свою історію, культуру, літературу, про все. Наш репортаж може бути голосом на експорт. Принагідно скажу, що тема цьогорічного «Самовидця» – «Чому я ніколи звідси не поїду», роботи приймаємо до 25 січня. [mixcloud height='120' width='100%' hide_cover=1 light=0]https://www.mixcloud.com/radioskovoroda/%D1%84%D0%BE%D1%80%D1%83%D0%BC-%D0%B2%D0%B8%D0%B4%D0%B0%D0%B2%D1%86%D1%96%D0%B2-2016-%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%B3-%D0%BA%D1%80%D0%B8%D1%88%D1%82%D0%BE%D0%BF%D0%B0-radio-skovoroda/[/mixcloud] Як відбулися зустрічі з іноземними учасниками тематичного форуму – відомими репортажистами Вітольдом Шабловським, Зємовітом Щереком та Карлом-Маркусом Ґаусом? Про що важливе вони говорили, які їхні враження від візиту до Львова? Всі троє люблять Україну, тож добре відгукувалися про зустрічі у Львові. Не буду завчасно оголошувати, але думаю, що наступного року ми привеземо не менш цікавих авторів. Їхня присутність в нас важлива для міжнародного контексту та розуміння того, що «болить» у світі. Шабловський щойно презентував книгу про Волинь, чи знаєш про інших іноземних репортажистів, які пишуть про Україну? У випадку з Шабловським – то він вже давно цікавився Україною. А якщо говорити загалом, то якраз після Майдану до нас почало приїжджати багато міжнародних кореспондентів. Під час 2013-2014 року я сама допомагала журналістам з-за кордону зорієнтуватися в наших реаліях. Багато хто з них продовжує писати далі. Як от Пьотр Андрусєчко з Польщі, Ютта Зоммербауер з Австрії, чи Петер Луденіус з Фінляндії. Але загалом міжнародній спільності цікава не лише війна. Думаю, ми маємо що розповісти світові. Де в Україні можна навчитись писати художній репортаж? Чи вважаєш подібні проекти, як Тематичний Форум художнього репортажу своєрідним освітнім майданчиком? Щодо самого навчання – то це в Україні робить школа репортажу УКУ. Це важливо для отримання базового знання про цей жанр. Хоч я не певна, що репортажу можна навчити. Тут підтримую Маріуша Щиґела, який каже, що можна навчитись техніки – як формувати абзаци і речення, але дуже важливе також внутрішнє чуття репортера та вміння бачити деталі. Ну і практика – наше все. Тематичний форум художнього репортажу є радше платформою для дискусій та можливістю проговорити важливі на той момент питання. [mixcloud height='120' width='100%' hide_cover=1 light=0]https://www.mixcloud.com/radioskovoroda/%D1%84%D0%BE%D1%80%D1%83%D0%BC-%D0%B2%D0%B8%D0%B4%D0%B0%D0%B2%D1%86%D1%96%D0%B2-2016-%D0%BA%D0%B0%D1%80%D0%BB-%D2%91%D0%B0%D1%83%D1%81-radio-skovoroda/[/mixcloud] Які формати Тематичного Форуму були найбільш вдалими? Власне, мені здалось, що найпліднішим є формат дискусій та лекторіїв. Наступного року ми старатимемось робити більше смислотворчих подій, а також подавати презентації книг у цікавішій формі. Як ти відкрила для себе цей жанр? Мій репортаж почався у газеті «День», а також у Гамбурзі, коли я записувала історії важкопоранених українських солдатів. Зараз я працюю над репортажним проектом «Наші Інші» про національні меншини України. Ці тести доступні на «The Ukrainians». А якщо говорити про якусь першу прочитану книгу, то це була «Біла гарячка» Яцека Гуґо-Бадера. Я дуже вдячна моїм близьким, які одного разу на день народження прийшли до мене з горою книг репортажів. Бо мені постійно не вистачало грошей, аби купити самій, а вони, по суті, вигребли з книгарні все, що було репортажне. Так мені було цікаво поринати в інші світи. А потім це переросло в щось більше – я почала цікавитись «кухнею» і почала робити інтерв’ю з репортажистами для «Літакценту». Подекуди я там ставлю аж надто очевидні питання – як от що таке репортаж, що важливо в репортажі, але оскільки в нас ця тема зовсім недосліджена, мені було цікаво з ними знайомитись, хотілось про все довідатись. Я їх дуже люблю. Художній репортаж зараз більше у медіа чи книжках? Кажуть, що зараз більше переходить у книги, тому що все менше сприймаються великі тексти у пресі. Але я вважаю, що і там, і там. Які іноземні ресурси порадиш читати, щоб бути в курсі щодо тенденцій у художньому репортажу? «Великий формат» Газети Виборчої, «New York Times», «The Guardian», «The Rolling Stones Magazine», «Esquire». В німецькомовних видання завжди є репортажі на «Seite 3» – в «Die Welt», «Die Zeit», «Frankfurter Allgemeine Zeitung», «Süddeutsche Zeitung» тощо. Назви найважливіші книги художнього репортажу, які вартує прочитати. Те, що є в перекладі українською, то це книги Ришарда Капусцінсього – «Імперія», «Імператор», «Шахіншах», «Подорожі з Геродом», «Ще день життя», Вітольда Шабловського – «Убивця з міста абрикосів», «Наша маленька ПНР», «Танечні ведмеді», Маріуша Щиґела – «Ґоттленд», «Зроби собі рай», «Неділя, що відбулась у середу», Яцека Гуґо-Бадора – «Біла гарячка», Кшиштофа Варги – «Гуляш з турула», Малґожати Рейнер – «Бухарест: пил і кров», Осне Саєрстад – «Кабульсьский книгар», Карла-Маркуса Ґауса – «Зникомі європейці». З українських авторів: Олега Криштопи («Україна: масштаб 1:1», «Ліхіє дев’яності: станіславський феномен»), Наталі Гуменюк («Майдан Тахрір: у пошуках втраченої революції»), Дениса Казанського («Чорна лихоманка: нелегальний видобуток вугілля на Донбасі»), Леся Белея («Ліхіє дев’яності: страх і ненависть в Ужгороді»). З текстів початку минулого століття: антологія репортажів «Шляхи під сонцем», «Подорожі філософа під кепом», репортажі Софії Яблонської. Якщо я нічого не забула. Медіа про Тематичний Форум художнього репортажу "Долаючи кордони".  Художній репортаж: факт чи вигадка.Читомо Художній репортаж: факт чи вигадка. The Ukrainians Вийти за межі кімнати. Як конкурс «Самовидець» змінює українську репортажистику. Medialab Вітольд Шабловський: Хочу, щоб «Праведні зрадники. Сусіди з Волині» стали мостом між поляками й українцями. Читомо Карл-Маркус Ґаус: Минуле – це часто найважчий урок, який треба засвоїти. Читомо Петер Штайнер: «Географія впливає на те, як розвиваються особа й ціла нація». Український тиждень На Форумі видавців презентували антологію українського репортажу 20-х років. Hromadske.Lviv Фото: Таня Вільчинська Відео:  Іван Любиш-Кірдей