ЛІТЕРАТУРА VS ПРОПАГАНДА

Спікерами заходу стали Боднар Андрій – перекладач, письменник, Семків Ростислав – літературознавець, доцент університету Києво-Могилянської Академії та Олена Герасим’юк – поетка та есеїстка. Вела дискусію літературний критик Тетяна Трофименко. Тетяна Трофименко зазначає, що ця дискусія за учасниками нагадує їй біблійну цитату:«Багато покликаних, мало вибраних». На її думку, письменник – людина, яка впливає на суспільну свідомість, перебирає на себе роль проповідника, стає голосом і совістю нації. Але чи це добре чи погано? Яка найважливіша функція літератури? «Промивати мізки» чи приносити естетичне задоволення? Чи пропаганда має позитивне чи негативне значення, скільки відсотків її повинно бути в літературі? Коли настає той момент, коли письменник повинен зупиниться чи далі переходити на барикади?

Першим на ці складні питання дає відповідь Ростислав Семків: «Пропаганді не місце в літературі. Завдання письменника полягає в тому, щоб гарно і сильно висловлюватися. Та, гадаю, що спільнота має перебувати у такому стані, щоб не потребувати пропаганди. Автори спеціально пропагують, бо не хочуть перебувати поза громадянською відповідальністю. Пропагандою має займатися публічний сектор. Література оминатиме пропаганду до тих пір, поки цим ефективно займатиметься держава. Вважаю доречним зачитати вірш Археоха, переклад якого зробив Андрій Содомора: «У горі невтішному всі заніміли, Перікле, сьогодні, Сумно за нашим столом, місто затихло в журбі. Хвилі бурхливі таких благородних людей поховали – Біль непомітний тепер стискує наші серця» Цей вірш репрезентує час, коли Афіни відрядили своїх бійців до Сицилії, щоб нагадати їм, що вони повинні платити данину Греції. «Рана ятриться у нас, мужніми, будьте, терпіть» – це пропаганда для об’єднання народу. Я вважаю цей вірш пропагандистським. Археох усе життя був воїном, тому написав такий вірш. Автори часом не хочуть бути поза громадським дискурсом. Якщо хтось потрапляє на фронт, деякі митці починають почуватися бійцями ідеологічного фронту. Тому виникає питання міри заангажованості літератури. Поезія Археоха була потужною, бо її читали усі Афіни. Якщо поет пише твори, а їх читають лише у певному регіоні, така пропаганда втрачає свою ефективність» Ось що вважає Олена Герасим’юк з цього приводу: «Коли я для себе готувала замальовки на цю дискусію, то виокремила такі три типи пропаганди:

Пропаганда для медійників, глядачів, щоб пояснити свою державну позицію.
Пропаганда, яка незалишає військових самотніми. Письменник може просто підтримувати військових, щоб підвищити їхній бойовий дух.
Незрозумілий тип пропаганди – пропаганда в опозицію до пропаганди, яка виставляє напоказ конфлікт всередині держави».

Андрій Боднар додає: «Мені не подобається слово «пропаганда», бо це дія, яка виходить з певного центру, має свою стратегію. На превеликий жаль, наша держава не вміє комунікувати з народом. За відсутності продуманої державної політики, цю функцію перебирають літератори. Це провокує крах довіри до державних інституцій, тому відповідальність перекладається на тих, кому ще довіряють – діячів літератури і релігії. Письменник – це людина, яка не боїться висловлюватися публічно, тому митці не можуть бути осторонь політичних проблем. Часом митці не хочуть бути моральними авторитетами, вони просто описують свої погляди у текстах. Мені здається, що це погано. Це ділить людей на групи, провокує війну між своїми, гинуть здорові ідеї, інсценується гарячий процес, де псуються стосунки між людьми. Нам бракує певної артикульованої державної стратегії, яка б цьому запобігла. Я написав книгу, яка суцільно складається з громадянської лірики. Писав, щоб просто не збожеволіти. Щось завжди є сильніше тебе, яке змушує писати. Письменники наражаються на гостроту, остракізм, демонструючи свої погляди. Яскравим прикладом цього є Василь Шкляр. Висновок полягає у тому, щоб ставитися спокійніше до того, що говорять письменники».

РостивлавСемків продовжує дискусію такими унікальними спостереженнями: «Порівняймо як розказує про війну Росія, а як це робить Україна. Наша держава це робить з нейтральною інтонацією. Згадаймо, як пристрасно проводить пропаганду як це робить Кисельов. Пропаганда має зробити спробуналагодити комунікацію держави і народу. Зараз ситуація поволі нормалізується. Україна справді потребує пропаганди із системою впорядкованих цінностей. Державні інституції мають ретельніше займатися цим питанням». Натомість Андрій Боднар зазначає: « Формування нової ідентичності змінюється. У нас велика країна, яку потрібно наповнювати сенсом. У нас є великий брак великих ідей. Це фронт культурної політики. Стикаємось із філістерством, «назадництвом». Досі немає візії, якою буде майбутня Україна. У нас зараз є візія теперішня, де є війна. У суспільстві не називають речі своїми іменами. Візія має починатися з культури». Продовжив дискусію літературознавець Ростислав Семків: «Зараз є консолідація цінностей, адже був Майдан. Ми не хочемо авторитарності, путінського порядку. Консолідація більше інтуїтивна. Інтелектуали констатують пост-фактом, не встигають за усіма процесами. Люди, які займаються книжками, пропонують певний світогляд. І чи це преса, чи художня література, але це є. Крім того, держава почала врешті займатися ідеологією, а це дуже великий плюс. Закон Кучми про україномовну рекламу багато чого змінив». Висновки експертів щодо майбутнього української літератури та видавничої діяльності оптимістичні. Андрій Боднар зазначає: «Великий оптиміст цього покоління покладає великі надії на нього. Вважаю, що це покоління буде значно добрішим, ніж попереднє». Ростислав Семків зауважує: «Цій мові нічого не трапиться. Вона пережила справжні виклики. Вона точно не загине. Мене дуже тішить, що комікси заговорили українською. А література це складніше. Як ми бачимо, читачів все одно збільшується, видавці піднімають ціни, а читачі все ще продовжують читати». Марія Полянська